Завантажити

співає... а трапляється, ангел бере мене за руку й водить по ріллі, по стернях, по камінні... кров капає з душі... і болить мене душа.
А потім... ех, потім...
Згодом засмоктала мене сирітська доля, вічна робота сільська кинула мене під ноги, потопталася, а там — війна... я так і зостався з чотирма класами і одним коридором, як то говориться. Найбільше, чого я навчився, — це столярського ремесла.
— Хіба це мало: навчитися робити чесний хліб? Сіяти і орати... — сказав я, потішаючи старого.
— Ет, і ця наука стала непотрібною. Забрали мене в колгосп... і довго хліб наш насущний був гірким. — Вербень замовк, насупившись, зробився знову їжакуватим, злим, і навіть старий автомобіль, здавалося, уловив переміну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.
А мимо дороги бігли поля, ліси стояли на пагорбах, як полки, з ярів, з-поміж горбів визирали чепурні села; власне, це вже було Опілля, воно починалося десь там, де із «Станіславської цісарки» шлях розгалужувався на Тернопільщину, але помітної різниці між «звичайними» та опільськими селами і полями, чогось такого характерного, романтичного я не помітив; я був, очевидно, наївний у своєму жаданні романтичного... жадання це, певно, висотувалося з давніх оповідей про цей край Петра Степановича Грицая, і тепер мимоволі ожили в мені, заіскрилися жаринки в попелі.
Справжнє Опілля почалося лише тоді, коли Вербенів «Москвич» звернув із асфальту на піщану дорогу, що починалася поміж двома горбами; високі горби теж були білі, з поруйнованих їх схилів, із глибоких нутрощів визирали, як ребра, пласти вапняку; кам'яні брили, темні гущаки терену на вершинах горбів, обчімханий вітрами присадкуватий дубисько, що ріс у підніжжі і був схожий на покаліченого воїна, надавали двом горбам вигляду воріт, початку, сторожі.
Горби стерегли початок Опілля?
Очевидно, я помилився; я впевнений, що цього «початку» не помічав Грицай, який тут бував не один раз, ні тим більше Вербень, ні сила-силенна інших мандрівників, які звертали з асфальту на піщану дорогу; початок починався лише для мене, він зродився у моїй душі, це був особливий настрій, особливе бачення світу; сталося в мені незбагненне, хтось начебто торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодія була біла, чиста, як дівчина, а її почув, як тільки-но ми минули вапнякові горби... я піддався мелодії, мені хотілося, щоб вона ніколи не згасла у моїй крові. І разом із тим я потаємно від самого себе знав, що це омана, навіювання, бо власне нічого ворожбитного не починалося за двома горбами, дорога тут бігла звичайна, втоптана безліччю самоскидів, що возили з недалеких кар'єрів білий, як сніг, пісок і цим піском дорогу щедро посівали. Обабіч вигрівалися на сонці то розлогі колгоспні поля, то рукавці людських ділянок, то визирали з густих сливових садків сільські котеджі із характерними заломленими вниз дахами; звичайними були й сіножаті понад Золотою Липою і над численними потічками — баглося лягти в густі трави й покотитися ними кудись... у серцевину трав'яну, в їхні глибини й там заснути.
Одначе я не помічав буденності земної; я ще ніколи не відчував себе таким глибоким художником, як тут, мені тут були доступні всі кольори, всі потаємні чари фарб, і я чув у собі силу передати пензлем замрію, вроду цієї землі; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, і раз по раз ловив себе на бажанні попросити Вербеня, щоб зупинив свій дриндулет, і я вискочу з його нутрощів, піду луками й почну малювати...
Вербень, очевидно, або відчув мій настрій, або знав силу очарування краю, бо сам зупинився на обочині й сказав:
— Най мій кінь, Майстре, відпочине. А ви, якщо хочете, малюйте... малюйте хоч до вечора, хоч цілу ніч і завтрашній день... і ціле літо. — Він засміявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючі від природи очі дивилися на мене лагідно, весело... і ще, може, Вербень споглядав на мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опілля, а тут чари на кожному кроці, тут панує правічна ворожба.
— А як же церква Святого Духа і малювання на стіні... і зламана козацька шабля? — спробував я боронитися. — Уже полуднє, чи встигнемо за дня?
Він знову засміявся:
— Куди нам поспішати? Хіба ми з вами не вічні... і вчора були-смо, і завтра будемо і вовік. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до Святого Духа дійдемо. — Він помовчав, обдумуючи щось своє. І додав підкреслено поважно:
— Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край піщаної дороги чи полежати в траві... чи збігайте-но униз (видите, стежка поплелася) до потоку й помийте ноги. Може, тут потрібне омивання від усякого дріб'язку?
Омивання?
Вербень споглядав на мене уважно, навіть прискіпливо, його очі знову поблискували, як уламки скла, і я стояв перед ним безпорадний, не можучи оборонитися ні від його питання, ні від гострого погляду; ні, дотепер, правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не було

читати