Завантажити

міста; я міг, звичайно, взяли свою «Ладу», але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, міська «Лада» не звикла до сільських доріг, зате його «Москвич», як колгоспний терпеливий і покірливий кінь, який безвідмовно лізе в усякі баюри, в пісок і ніде не буксує, і нічого йому не стається, двигун працює на будь-якій рідині, яка тільки здатна горіти, а крім того, «Москвич» уміє ждати десь в улоговині на краю ліса, він собі попасає, і ніхто з випадкових людей, яких інколи повно в лісі, не відкрутить з нього ні дзеокала, ні колеса: ніхто на старе не лакомиться.
Не марно Данило Вербень прирівнював свій автомобіль до колгоспного коня, щось таки сиділо в ньому, в автомобілі, неквапне, сільське, байдуже до машинерної суєти і людських натовпів на львівських вулицях, він нікого не обганяв, усім уступав дорогу; дещо швидше «Москвич» пофуркотів за містом на рівній і чистій дорозі.
— Дуже не тисніть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, — пожартував я, помітивши, що Вербень прискорює їзду.
— Не бійтеся, — засміявся старий, блиснувши цілим рядком «срібних» зубів. — Я ж не дурно казав, що мій «Москвич», як колгоспний кінь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побіжить. Я боюся, що вам знудиться повільна дорога: Опілля і близько, і далеко.
— Що розуміємо під Опіллям: певну традицію, кілька районів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей? Я начувся від Петра Степановича... він любив оповідати про свої мандри по цьому краї. Опілля, сказати б, він аж підняв понад інші краї, нібито воно найкраще, нібито там що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: «Кожний мистець має свій рай: хто — гуцульський Космач, хто — Дземброню, хто — Седнів на Чернігівщині, а хто — степи...»
— Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свій творчий рай. Мене, однак, турбує, що всі ми, так би мовити, рядові будівники комунізму, часто нехтуючи рідною землею, шукаємо землі обітованої в Сибіру, в Казахстані... шукаємо раю в комунізмі, що колись має настати.... шукаємо на курортах, в легкій роботі й у ще легшій музиці. Як на мене, то лише рідна земля може бути раєм... раєм і пеклом водночас. — Старий замовк і посмутнів. За кермом автомобіля він не був тим іронічно-їжакуватим, яким я побачив його у своїй майстерні, його міркування, поспільне шукання раю мені сподобалися: ця людина вміла думати. Бо як просто і геніально: твря рідна земля — це водночас рай і пекло, і ти мусиш пережити, перейти всі пекельні кола, які вистраждовує твоя земля, і маєш зазнати щастя від її ж добра. Я тепер починав розуміти, чому Вербень із такою впертістю відривав мене від мольберта в майстерні, він направду не був байдужим до того, що в маленькій церковці в Черчені з-під штукатурки показалися, блиснули з передминулих віків уламки козацької шаблі; його, певно, кололи ці гострі уламки, кололи і рубали... і боліла його душа, він хотів довідатися, кому ця шабля належала і хто її зламав, бо все це діялося на його землі, на його Опіллі, а отже, це стосувалося його особисто.
Я ловив себе на думці, що, мабуть, дещо ідеалізую Вербеня, він був мені несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий німб; що говорити, ми, художники, люди настрою, і часом малюємо золотисті німби навіть тим, які заслуговують, щоб їм намалювати роги.
Потім із плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню можна було малювати німб і роги, він був різний, однаковий і постійний він був лише в ставленні до раю і пекла; я бачив його злим і добрим, мудрим і впертим у своїй прямолінійності, веселим і засмученим, але зате ніколи не бачив його байдужим.
— Я колись у дитинстві хотів кимось бути... не просто бути ксьондзом чи війтом, чи вчителем, я хотів, може, стати поетом, а може — малярем, та я, власне, твердо й не знав, ким мені хотілося бути... хлопчисько ж... але в хлопчачій моїй душі, пам'ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як дзвонить у присмерках, розсіваючись по травах, роса, що розумію, про що перемовляються поміж собою смереки, що дні бувають витончені й ніжні, як скрипки, а бувають також дні чорні, сірі чи й червоні, або ниці, або ж простромлені наскрізь вилами, і кров капає на осінні садки, — згадав Вербень про минулі свої роки й поривання. — А проте люди... ніхто й не довідався, що в мені щось сиділо... ангел, певно, сидів. Я у шість років залишився сиротою, у старшої сестри, у Катерини, бавив дітей, потім у брата Тодора пас худібку. Згодом привчили мене до сапи, до січкарні, до плуга, до коси, до роботизни щоденної... не мав я часу на признання... та й не було кому признаватися до того, що в мені сидить ангел, та й боявся комусь признаватися, щоб не реготали: «Ги-ги, в Данька Вербеня ангел сидить, а може, то не ангел, може, дідько?». Кому я мав висповідатися, що мій ангел підстерігає, як ростуть трави, і розуміє, про що розмовляють птахи, мій ангел піднімає мене понад землею, і літаємо ми в прозорій синяві, аж серце

читати