Завантажити

зеленій молодості, коли я вперше розчистив маленьке віконце в стародавній іконі, крізь яке поглянула на мене Богородиця, небіжка-мама, спостерігаючи за моєю роботою, обняла мене за плечі й спитали: чи твоє маленьке відкриття, оце віконце на іконі, сподобається в інституті, чи це тобі, сину, не зашкодить? Одначе сьогодні, навіть будучи готовим до подібної розмови, я був приголомшений неприкритим шантажем: у моїй руці, бачите, виявилась вервечка від бандерівської колиски. Не більше й не менше.
— То що ж ви порадите? — спитав я молодика. Очевидно, я таки мав розгублений вигляд, бо він задоволене посміхався.
— Рада наша проста, — промовив серйозно. — І я це говорю не лише від себе, маю доручення від керівництва: залишіть на певний час Святий Дух і їдьте в Карпати на пленер. Світ прекрасний... сучасний світ кращий, ніж збляклі барви на церковному мальовидлі. — Молодик був упевнений, що свою місію, покладену на нього, виконав; він, очевидно, не уявляв, щоб хтось та не порахувався з рекомендацією «органів»; він уявив, що я лежу розпростертий на лопатках. І, мабуть, якусь хвилину я таки лежав безпомічний, шукаючи виходу з пастки, що її обтикали ловецькими червоними прапорцями. Я міг простягнути руку й сірий молодик вивів би мене на безпечне місце, й за це ніхто б мене не осудив, принаймні вголос, кожний на моєму місці учинив би так само, або майже кожний, з «органами», прецінь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що у Львові кожний другий мій знайомий спитав би мене: «Слухай-но, невже ти не поцікавився в «органів», чого вони пхають носа до фресок сімнадцятого століття, яке їхнє діло, хай шукають шпигунів, дисидентів, учорашніх банд-підсібників, бандерівців, хай за ними йдуть слідом, як пси, це їхня робота, але хай залишають у спокої безіменного митця, страдника, твір якого, вочевидь, у сімнадцятому столітті тодішні «органи» теж визнали небезпечними й замурували його вапном... замурували й «осліпили».
Паралель між сімнадцятим століттям і сьогоднішнім днем, що скресла в моєму мозку, була схожа на електричний удар... було таке враження, що я торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привів мене до тями: важливе не те, що завтра скажуть мої колеги у Львові — осудять за відступ, чи згодяться, що іншої ради не було... важливо, як я сам собі подивлюся ув вічі, чи буду опісля сам себе поважати як мистець і як науковець. Я у ці хвилини якось призабув, що тут таки, у Черчені, маю двох друзів — суддів, які відразу відцураються від мене як від зрадника; та навіть їхнє презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити презирство до самого себе — блукання по всіх колах свого внутрішнього пекла.
Й напевне провідником по всіх моїх пекельних колах був би невідомий мистець з сімнадцятого століття; цей натхненний чернець удень і вночі не давав би мені спокою: сьогодні відібрав би в мене пензель, завтра — змішав би в купу всі мої фарби, післязавтра — кинув би у вогонь мою палітру, а ще котроїсь ночі вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: «Нащо тобі, чоловіче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам».
І покотиться мій талант у безодню.
— Мені здається, що до кожної людини приходять такі дні... настають такі дні, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити сьогодні, це твій святий обов'язок, справа твоєї честі, і є робота, яку можна відкласти назавтра, — промовив я, відчуваючи незрозумілий приплив утіхи, що потекла моїми жилами. — На завтра, гадаю, можна відкласти поїздку в Карпати на пленер.
— Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, — зітхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присів на хвіст... сидів молодик на хвості й нервово бігав олівцем у своєму блокноті. — Ви — член партії і повинні знати, чим це пахне. Знаєте? — оскалив хижо гострі білі зуби.
Це була відкрита погроза; іншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далі працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привід. Та їм баглося, щоб я особисто відмовився від Святого Духа, а вже потім буде видно.
— Та що ви з ним панькаєтесь! — таки не втерпів, скочив із свого стільця гарячий Афоня Пиндилик. — Здєсь по-нашому треба, по-пролетарському...
Ні, він не докінчив, його шарпнув іззаду за хвіст гімнастьорки Дмитро Цимусь.
— Подивіться-но, товариші, у вікна, — сказав він стиха.
Всі припали до вікон. А я вдарив ногою у двері й вийшов на вулицю... я вийшов на вулицю й остовпів: у скверику перед сільрадою, на дорозі, на греблях придорожніх ровів сиділи й стояли чоловіки й жінки — заледве не ціле село зібралося тут купно; я зрозумів, що зібралися вони тут для моєї підтримки або й оборони. Ніде поміж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч і здогадувався, що цей сільський схід — їхня робота. Зате ген-ген на стежці, що бігла навпростець городами до Страдчої долини, я побачив високу постать у чернечій сутані, щоправда, чомусь у сутані білій та ще підперезану червоним поясом.

читати