Завантажити

смерті, тремтите, як зайці, а проте, смерті не минути. Нікому, — сказав, як припечатав. Одначе поглядав на мене без злості, навіть співчутливо. Був блідий, зарослий. Козацький вус звисав донизу мокрий, запльований.
— Але ж повинен бути суд, — я ще на щось сподівався. — Він розбереться по правді. — Мені хотілося жити; я хотів вірити у справедливість совіцького суду. Най дадуть десять років, чи й двадцять, най буде Сибір — тільки б жити.
— Ти забув, що йде війна, Слободяне. Німці нині-завтра тут будуть.
— То й випустіть нас... мене випустіть, — просився я, як дитина.
Він крутив головою.
— Дуже ти мудрий, Слободяне. Хіба можна випустити на волю ворога... завтра ворог ударить тобі в спину. Ти ж фашистів чекаєш... ви всі западенці очікуєте Гітлєра, як месії. Хіба ні? Ви продажні шкури... всіх... всіх вас викосити до ноги. — Непийвода був п'яний, але говорив тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лиці затаєної ненависті, яку колись був випадково підглянув, страшними були тільки його очі — білі, невидющі, немов литі зі скла.
— Навіщо ж ви нас визволили, коли через півтора року усіх треба викосити? — запитав я Непийводу. Смішний я був і дурний. Очевидно, підсвідоме розтягував час, мені здавалося, що коли скінчиться наша бесіда, то й настане кінець моєму життю.
— Ми визволяли з надією, що вас посортуємо: кого — направо, кого — наліво... кого — на перековку, а кого — козам роги випрямляти. — На губах під вусом синіла, як отруйна поганка, прихована посмішка. Він знову плеснув у бляшанку горілки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його мучила спрага.
— Ми вас зустрічали як братів... — зустрічали Велику Україну, що взяла нас під своє крило. А ви «кого — направо, а кого — наліво». Ось ви — українець, так, з вас образи козацькі малювати, а кажете: українців, нас тобто, треба викосити машінгвером. Невже вам не шкода моїх дітей? — Ні, я таки не був при своєму розумі... який тут розум, якщо пробував достукатися до його серця.
— Ну, по-перше, чоловіче, від мене це не залежить: дати тобі волю чи залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, і лише куля з нього тебе викреслить. По-друге, ти ж бо знаєш: нема для нас, комуністів, значення, чи ти українець, чи мордвин, чи єврей... національність — річ другорядна. На чільному місці — інтернаціональне братство людей.
— Яке братство! — вигукнув я розпачливо, — Коли невинні люди душаться у камері... і ніхто, ніхто їх не питає: вороги вони чи брати?
— Якщо вони тут, то вороги, — знову посміхнувся Не'пийвода, і посмішка його ніяк не поєднувалася зі словами. І тоді я зрозумів, що добродушне його розхмеліле обличчя, блідо-синя усмішка, урівноважений, навіть товариський тон — то лише маска, то лише вистава, призначення якої я ще не знав.
— А коли й вороги, то хіба не належить поводитися з ними по-людському, по-християнському? — продовжував я сперечатися. Один Бог святий знає для чого це я робив.
— Ми не християни, — відразу відповів Непийвода, — ми не заражені якимсь там милосердям... милосердя нам заважає в дорозі до високої мети. Ми мусимо бути жорстокими... добро треба утверджувати насильством. Такий закон, Слободяне. Класового ворога треба знищувати скрізь і всюди, як скаженого пса. Так було, так є і так буде, особливо у воєнний час... особливо тут, у Галичині, де ворог причаївся майже у кожній душечці, і в твоїй душі, Слободяне, теж. — Ні, він і тепер не кричав, не гатив кулаками по столу, він весело міряв мене очима, що знову ожили й очистились від білого скла, але якраз його веселість і розсудливість мене лякали більше, ніж би він на мене кричав чи навіть мордував. Під його веселим поглядом я скручувався, немов обгорілий листок... це страх мене випалював, і я иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцільна пітьма і безкрайня смердюча твань. Непийвода помітив мій стан, бо задоволене розлігся у своєму м'якому фотелі й, потягуючи цигарку, позирав на мене насмішкувато. Йому подобався мій страх... мій жах, моє повзання в блювотинні, він панував наді мною, як хотів, і я нічого не міг з собою зробити, не міг себе перебороти, я, прецінь, не був героєм, у мене вдома плакали дрібні діти, я ще не нажився з молодою жінкою, я боявся смерті. Це так природно, добродію мій Василю.
Попри страх, що виріс попід хмари, кільчилося в мені кволе зеренце надії на чудо, на Боже милосердя, на щасливий трафунок, на доброту людську. Тому я спитав Непийводу:
— Певно ж, не для смерті ви наказали мене сюди привести, правда? Я міг і в камері вмерти... там просто вмерти від нестачі повітря.
Він згідливо кивав головою.
— Ну, звичайно, не для смерті. — Зважив на долоні револьвер, потім прицілився мені в обличчя. Бавився. — Але й не для життя, Слободяне. Я дуже стомився, Слободяне. Наша мила розмова, вважай, мій відпочинок, маленьке відпруження, як кажуть галичани. Крім того, мусить охолонути мій револьвер... та й патрони скінчилися. Ні

читати