Завантажити

би його побив, загарбав під свою руку Чехів, то Карпатська Україна оголосила себе на цілий світ самостійною державою... держава, щоправда, була, як кулачок, без свого війська й без зброї, без усякої закордонної помочі — таке собі полумінце свічки, що засвітилося в Хусті. Столиця там була. І тоте полумінце не встигло розгорітися, а вже вороги квапилися його погасити: першими вдарили в спину таки чехи, за ними польський маршалок Ридз-Смігли теж двигнув у Карпати своє військо, ну, а вже остаточно залили полумінце кров'ю панове мадяри. Кажуть, що навіть Йосип Сталін страх як втішився, що Україну на Закарпатті задушили, видно, дуже боявся, що горсточка закарпатських січовиків вирушить здобувати Київ.
Знаєте, добродію мій Василю, я інколи ночами, коли нема сну, перебираю, як жолуді для садіння, різні думки, придивляюся до них зблизька, зважую, мовби на долонях; серед перебраного жолуддя є одна насінина, яка кільчиться в мені й проростає... і вже вигуділо б із нього дерево аж попід хмари, коли б я не боявся: що воно таке Україна... земля... народ? Чи ми Богом обрані, чи Богом прокляті? Чи ми заколіничилися й не можемо встати з колін? А коли ми зі скрипом пробуємо лише піднести голову, то наші сусіди справа і зліва, звідусіль беруть нас за чуба і назад гнуть донизу, копають нам яму і розплоджують яничарів.
Можете, добродію мій Василю, не відповідати, бо я не за відповіддю до вас приплентався, мої запитання, на які я сам собі давно відповів, це, очевидно, карби, рани, що ятряться, болять... і біль наш теж високий, як спів, і нема на нього помічного зілля.
Отож коли напровесні тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна, то ціла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймні в нашому селі на Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвіниці дзвони, як це було зазвичаєно, а тільки парубчаки били й били клепалами об дошки: тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродію мій Василю, чую у душі не погребенний дубовий стук, і може бути, що якраз дубові клепала звучать у мені дотепер... і плачуть клепала, і лютують, і, мабуть, вони породжують оті мої питання про Україну. Ні, добродію мій Василю, ніхто не знає, як пробуджується, під впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу пробуджує молитва, у другого — спів, у третього — книжка, у четвертого — наказ, у п'ятого — тверезі розмисли, у шостого — бесіди в читальні, а ще в когось — конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом і, крім плуга, коси, сивих коників, моєї Парасі та ще співанок, нічого не знала, розорали... ох, як глибоко розорали великодні клепала.
Коли під тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз заспівали «Христос Воскрес» і можна було розходитися додому... ніхто, однак, з-під церкви не рушився, клепала не пускали нас від себе, тримали нас: бідних і багатих, старих і молодих, і дітей, і священика, і кількох студентів зі Львова; ми, черченці, були тими клепалами злютовані воєдино; у цій єдності й кріпості ми почувалися сильними й... каліками, так, каліками і сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях стікали сльози.
Я й понині плачу, добродію мій Василю, і поскрипую зубами, донині клепала б'ють у моїй душі... і хто нині в Черчені може здогадуватись, що в колгоспного фірмана, який просмердівся гноєм і силосом, у якогось Йвана Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у діда передсмертного, розорана й скривавлена.
Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи в гурті разом із жінкою своєю, поруч із ріднею, з сусідами, підмовлений і підштовхнутий клепалами, сумом і гнівом, я раптом заспівав «Ще не вмерла Україна»... лише три перші слова я співав самотинне, спів, як вітер у пшеничному полі, не встиг злетіти високо, він попервах низом, немов валом пшеничним, духом польовим ударив у людські обличчя, і люди теж, як хвиля збіжова, піддалися йому, вітрові, підхопили спів, і вже за якусь хвилину сотки людей навколо церкви співали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще поборемося...
І «Ще не вмерла Україна» злетіла вище церковних хрестів. Ніхто, тоді співаючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше — я сам, що десь далеко є великі фабрики, на яких роблять скоростріли, й виливають до них кулі... і що кулі ці призначені для того, щоб розстріляти мій спів. Зрештою, той сумний Великдень поступово западався під землю, клепала дубові згоріли в печах, і вітер розвіяв попіл, бо події покотилися, як колеса під гору: настала війна Гітлєра з Польщею, у вересні нас визволили брати із-за Збруча. Я говорю про визволення без ніяких кпин. Офіцер на совіцькому танку під вітальною брамою, що ми її зробили з жердок, оплели смеречиною і закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченців, такою чистою українською мовою, гейби перли нанизував на ниточку, мовляв, браття-галичани, дочекали-сьтеся України — держави робітників і селян, дочекали-сьтеся волі, землі, віднині ніхто не буде вас обзивати ні бидлом, ні

читати