Завантажити

вона одна на цій грішній землі блукає з двома чи з трьома душами?
— Нібито вам не відомо, що нікого в колгоспі чи в районі, або й у Москві, окрім чортів із кадебе, не цікавить, які ви є насправді в своїх глибинах? Їм аби зверху виблискувало, аби показник, аби медалька, аби в газеті фотографія. Така собі позолота на трухлявому дереві, на дошці або ж — на іржавому залізі. І нікому нічого... ні слова... обізвуть тебе мішігіною або запідозрять, о, це вміють: «Хтось з твоїх родичів був у бандерах?»
Дивно було чути від неї такі слова. Такі... Чи вона аж така смілива? Чи направду «мішігіна»? Чи трапилася жінці нагода, щоб википіло те, що давно в ній накипіло?
— Мені ось сповідаєтеся, — зауважив я. — І не боїтесь.
— Нє, не боюсь. Чого боятися? Ви ж із Святого Духа... туди Вербень нікого лихого не покличе. Крім того, не повірять, що Марія Рибка — партєйна, орденоносиця, передовичка й так далі, на себе щось там наговорювала. Дурна, чи що? Мається ж бо не зле. Слава. Премії. Президії. Ордени. Вечері в ресторанах після ружних нарад. Ну і... начальники в готельний номер стукаються до тебе, просяться, як коти... і ти пускаєш. І він тебе слинить... а ти, холера ясна, не пручаєшся, тобі не гидко, ти давно низько впала, нема чого бабі втрачати, бо ти сама, як свиня в болоті, розімліла від коньяку... і розкидуєш свої білі ніженьки. Нє, не задурно, за ті ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава фальшива? Хто ж із слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила не по 450 центнерів солодких коренів з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240? Жінки мої в ланці все знають, але мовчать, їм вигідно мовчати, бо дістають додатково і рублики, і цукор... їм солодко. А мені вранці гірко...
— Почекайте, — вихопилось в мене, — а як же вранці, коли повертаєтеся із нарад, із з'їздів усяких додому, дивитеся в очі чоловікові й синові? — Я не мав права на таке запитання, я взагалі не мав ніяких прав, але обізвався в мені моралізатор. — Чи чоловік не здогадується, Михась ваш?
— Певно, здогадується, не дурний-бо. Та й у селі пліткують. На чужий роток... Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би, вхопити ремінні віжки та й поїздити ними по мені, бабі партєйній. Може, спам'яталась би. — Вона говорила про себе спокійно, відчужено, немов мова йшла про когось іншого, далекого.
— Хіба без реміння не можна? Видно, Михась віжки взяти не зважується, за вами оборонці горою в колгоспі і в районі, скрізь. — Я собі уявляв, як її Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високі кряжисті чоловіки люблять мініатюрних жіночок), синцює тяжко свою Марійку, синцює й обертає на всі боки, як сніп, а вона проситься: «А бий-но, Михасю, іще моцніше. Бо-м сесе заробила».
— Ні, без віжок не обійтися, — відповіла. — Втім, чи воно, реміння, люте, поможе? — запитувала саму себе. — Життя, як колесо від воза, увійшло в прорізану колію і котиться собі узвичаєно. Все зв'язано між собою: Михасеві гордощі... аякже, і гордощі Михасеві, що жінка висиджує в президіях, що передовичка, треба врахувати. Тепер ще ружні плати додаткові, премії — хлоп, прецінь, на гроші ласий. Та і я увійшла в смак: рахуйте, і в закордони посилають, і се, і те, і стежку на базу за дефіцитом знаю — вбратися чейже хочеться по-людськи. Та й у ресторані посидіти приємно... і приємно часом, коли тебе голублять чужі... на руках носять, — признавалася щиро.
— Але ж олжа все це, Маріє! — мало не вигукнув я. — Олжа і гнилизна.
— Чи я перечу? Олжа і є, — погодилася сумирно. — Най буде. Блуд, брехня в мені, в кожному з нас і навколо нас. Ніби я сліпа? І нема від неї, від олжі, як ви кажете, куди втекти. Ви знаєте як від неї порятуватися? Я, на жаль, не знаю, — схлипнула. Одначе споглядала на мене сухими палаючими очима (терен горить сухим вогнем). — Ви от ховаєтеся від олжі в Святому Дусі... вам добре, шукаєте там старої тайни або ж власного спасіння. Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у воду? — Вогонь ув її очах причах, погляд устромився в синю далечину, обминаючи і мене, і мій покинутий мольберт, і трикутник незораного поля з червоно-сизим полум'ям маків та заржавілою сівалкою, і навіть розлите море пшениць лишала вона під ногами; вона була готова перейти в інші світи, це я побачив ув її згаслих очах, і розпачлива її безнадійність хлинула на мене. Я злякався; я раптом повірив, що Рибка готова на все... Рибка давно свою безнадію носить, визріла вона в неї, і я тут ні при чому, я випадково трапився людині під руку.
— Господи, про що ви говорите, — квапливо схопив її за рамено. — До того ж у Золотій Липі нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. — Я пробував трагедію її життя обернути на жарт. — Ну, крім того, сина маєте, обороніть його від зла. Ви зобов'язані це зробити. Хто ж більше... А ще: хочу вас намалювати... намалювати хочу не ланкову з орденами, а тільки жінку, яку можна носити на руках.
— То коли ж збираєтесь малювати? — перепитала враз, мовби це було

читати