Завантажити

Мистецтво — завжди загадка, а тим більше в церкві посеред Страдчої долини, — відповів їй.
— Це, мабуть, нудно і... трохи страшно щоденно нидіти в замкненій церкві й вишукувати тайни... вишукувати десь поміж камінням, під штукатуркою старі образи? — випитувала Рибка і чарівно, вже зовсім несумно посміхаючись. Маленькі уста, ямки на смаглявому личку, злегка кирпатий ніс, веселі чортики ув очах відверто манили до себе, заворожували; вона, здавалося, стояла доступна, варто було тільки її обняти, й уже прилинула б до тебе, затріпотіла б дрібно (бо ж недурно зветься — Рибка!). Я, мабуть, піддався її чарам, бо сказав легковажно:
— А ви зберіться та й постукайте у церковні двері, вони вам відчиняться. Допоможете відгадувати тайну Святого Духа. Згода?
— Ні, мені не можна до церкви, — посмутніла й покрутила головою. — Я, прецінь, — партєйна і повинна боятися церкви, образів, як дідько свяченої води. Так мене вчили ще в школі, потім — у комсомолі, ну, й коли до партії записалася. Питалися, до речі, мене на бюро: «Чи висять, Марічко, у вас вдома образи?» «Висять, — кажу, — але то мамині. Коли ж заміж вийду, то обійдуся без святих у хаті», — відповіла-м.
— І обходитеся? — Мені чомусь стало жаль цю малу жіночку. — Обходитеся без образів, без Святого Духа, без Страдчої долини, без Козацької могили, без..? — Я аж задихнувся від болю, що запік у грудях. Ось маєш, виросло на Опіллі нове покоління, яке зреклося усього того, що було дорогим для поколінь попередніх; то зречене для них — забобон, опіум, мракобісся? Їм уже нічого не потрібно з минулого, навіть не потрібні страдницькі очі на стіні у Святому Дусі.
— Як вам сказати, — Рибка замислились і враз, мов квіття, на яке бризнули ядучого відвару, зіщулилася і постаріла. Стояла переді мною щупленька сіра жіночка з похиленою милою голівкою й опущеними руками... з крилами підрізаними. — Як вам сказати, — повторила. — Та й чи треба казати, чи треба признаватися? — вагалася.
— Очевидно, не треба, — я хотів їй допомогти. Бо справді: нащо мені признаватися в чомусь? Хай дріботить собі додому. Чи я покутник якийсь, що збираю в торбу лупане каміння — чужі гріхи й чужі сумніви... збираю і ношу їх у собі?
Господи, невже дано мені бути покутником і ходити з торбою і напитувати чужі гріхи й чужі болі? Чому вибір упав саме на мене? І чому даровано мені торбину на чужі болі саме тепер, адже до Черчена, до того часу, поки не поглянули на мене зі стіни Святого Духа страдницькі очі, я про своє призначення покутника не думав.
Колись на Гуцульщині мені оповідали, що в одному селі був монастир, в якому перебували дивні черці, котрі перебирали на себе від кожного, хто тільки обдаровував монастир сріблом і злотом, смертні гріхи — душогубство, пограбування сиріт, скотоложство, осквернення святинь; ізбавлені від гріхів грішники поверталися з чистим серцем додому, а черці карали себе канчуками, голодом, студінню і, звичайно, покаяльними молитвами.
Невже я один із них?
Ет, дурне лізе в голову...
Рибка, певно, нікуди вже не поспішала, присіла на самому краєчку берега, опустивши у воду ноги; ріка заговорила навколо її ніг, защебетала, а ноги біліли в чистій воді, як алебастрові.
— Якщо поправді, то тримаємо ми з Михасем, із моїм чоловіком, образ Божої Матері у скрині поміж маминою одежею... мами давно нема, а скриню з одежею та із Богоматір'ю бережемо, — сказала, повернувши до мене голову. Ніяковість, як тінь від хмари, проступила на її лиці.
— Для чого бережете? — спитав я. На мене напливала злість, очевидно, була моя злість безпричинна; очевидно, я не мав права сердитися на цю маленьку незнайому жінку... не мав, а проте — сердився. — Божа Матір, образ святий — це лише пам'ятка по матері, так? Як скриня писана, як сорочка вишивана, як, може, коралі з подірявленими монетами цісаря Франца-Иосифа, як запаску, сухозліткою ткану? — Я, мабуть, трохи підвищив голос, бо Марійка Рибка аж згорбилася, аж наче руками хотіла оборонитися від моїх слів.
— Ну, чо' ви такі... такі дуже мудрі й прокурорські, чи як сказати, — обізвалася стиха. — Ні, не лише для пам'яті по мамі образ тримаємо... тримаємо на всяк випадок, для душі. Щось людина мусить мати таке... Ось хату почали класти нову: я з образом і з святою водою всі кути окропила. Посадили садок — то ж на ціле життя, правда? Як же без благословіння Богородиці? Їдеш у дорогу, в ту ж таки Москву, і вже тобі дорога ближча і легша, коли постоїш мовчки перед образом. Звівся на ніжки мій первенець, Юрчик, а я йому: поцілуй бозю, синку. Або й без причини, коли тобі мулько на душі, шукаєш розради перед Богородицею. Пишуть тепер: забобони, мальовидло на дереві чи на цупкому папері, кинь у вогонь — жменька попелу з святого образа лишиться. А проте... а проте, зачерпуєш од нього чогось такого...
— Цікаво, що сказав би з цього приводу колгоспний голова або ще хтось з парторганізації? — Я присів на березі коло Рибки. Сердитість моя невчасна минулася. Хіба

читати