Завантажити

Я заспокоююся лише тоді, коли сутінки повністю окуповують вулицю, безшумно вповзають до моєї кімнати і, перетворившись у густу темінь, застигають на голих стінах. Тоді страх, немов вершник з коня, злазить з моєї загнаної до пінного жаху душі і зникає піхотинцем у напрямі Чумацького шляху. Нарешті настає час для роздумів та душевної рівноваги. Я влягаюсь у ліжко і вдивляюся у ледь помітні контури предметів. Чую їхню твердість і слабке дихання. Вони живуть своїм життям. Потріскують, шарудять – словом, діляться враженнями від прожитого. Вони, як і я, мають пам’ять, а отже, ніколи не почуваються самотніми.
Зле, що люди ще не навчилися достатньо чітко знімати інформацію, нагромаджену в навколишніх предметах. Я переконаний: ліжко, приміром, достеменно пам’ятає не лише всіх, хто на ньому лежав, але й тих, хто повз нього пройшов, коли воно було просто дубом. Дерево, на гілляці якого хтось вирішив звести рахунки з життям, слід відразу ж спалити, бо, потрафивши до чиєїсь господи, воно зламає ще не одне людське життя. Гадаю, кожна мати охолола б від ляку, довідавшись, що колиска її дитяти зроблена зі смереки, на якій теліпався вішальник. Люди могли б бути щасливішими, коли б свідомо оточували себе речами тільки з позитивною енергетикою.
Щось схоже відбувається і з людською пам’яттю. Ми користуємося заледве чи десятою часткою того, що насправді знаємо. До дев’яноста відсотків знань просто заблоковано часом. Вони лише вряди-годи випурхують з підсвідомості, іронізуючи над раціо.
Мені часто сниться сон, як я прогулююсь незнайомою вулицею. Пильно вдивляюся у давні будівлі і лапаю себе на думці, що десь тут, поруч, має бути мій дім. Болісна туга, ніби мачулку, стискає серце. Я прокидаюся з радісним відчуттям, наче й справді відвідав батьківщину. А нещодавно телевізія мене приголомшила: така вулиця – не вигадка, це віденська Рінгштрассе. Отож, я там бував, можливо, навіть жив. Але коли? Цікаво, еге ж? Хоча таке траплялося, думаю, з кожним.
Років зо десять тому під час гіпнотичного сеансу (тоді, якщо пригадуєте, був саме пік подібних забавок) мій брат несподівано для всіх під впливом навіювання зіграв на скрипці щось із Моцарта, хоч до того ніколи в житті музичного інструмента, окрім хіба що губної гармошки, в руках не тримав. А потім щось довго торочив німецькою, незважаючи на те, що й рідна мова йому давалась не вельми легко. Вся користь від сеансу, до речі, на тому й скінчилась. Надії на моє одужання луснули, як великий мильний пухир. Фенгофобія1 так назавжди й залишилась моїм хрестом. Поволі я звик до нічного життя й щоденного розп’яття. Безперечно, мав рацію Ньютон, мовлячи, що всі речі у світі перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Збагнути те, що моя хвороба має причину, було просто – складно було її розгадати. Лише зовсім недавно мені таки вдалося дотиснути матір. Стоячи на колінах, вона зізналася в тому, якою небажаною була її перша вагітність. Як вона, сімнадцятилітня, жахалася кожного батькового погляду у свій бік, як туго бандажувала собі живота і ненавиділа день, коли її кожної миті могли викрити – якщо не вдома, то в школі. Полегшення приходило лише разом із темрявою. Вона зачинялась у своїй кімнаті, знімала пов’язку і, глибоко вдихаючи, розлягалась на ліжку. Мені тепер навіть здалося, що я це можу пригадати. Пологи були важкими, я пручався щосили, не бажаючи виходити на світло.
Мамина сповідь не принесла ані їй, ані мені сподіваної облегші, а лишень тінню лягла на наші й без того непрості стосунки.
Категорично не згоден із шаблонною думкою про темінь як синонім неуцтва та відсталості. Якщо в кімнаті нічого не видно, це ще не значить, що вона порожня. Морок – це спокій, період філософського споглядання світу і власної душі. Я люблю його – і не тільки тому, що не терплю світла. В потемках більше кисню і зовсім мало людей. Нікому до тебе немає ніякого діла. Ти можеш влягтися серед міста на клаптик віднайденої трави і спостерігати за падінням метеорита, шепотіти вірші Шевченка біля його ж пам’ятника або тут-таки піти гопака, не привертаючи до себе жодної уваги, окрім єдиного полісмена, який так і не наважиться підійти ближче, щоб не завдавати собі клопоту. Ти можеш годинами милуватися архітектурою, не перешкоджаючи нікому летіти у справах. Ти можеш цілуватися з жінками, які так само бояться світла. Ти можеш багато чого, бо ти, незважаючи на свою фобію, – людина, а не сталевий маніпулятор.
Підозрюю, могло скластися враження, що насправді мене лякає не світло, а люди. Ні, зовсім ні. Це хибне відчуття. Мені просто не хочеться деталізувати свій страх. Скажу лише, що іноді він сягає такої межі, коли втрата зору видається благом. Але страх перед натовпом мені, безперечно, зрозумілий, як і всі інші страхи, якими кишить людська підсвідомість. Мене зовсім не дивує ані ляк перед процесом миття, ані протилежний страх – від запаху власного тіла. Доводиться лише сподіватися, що ці фобії не мордують нараз одну людину. Нашу країну в останні роки охопила боязнь перед бджолами та

читати