Завантажити

для мене – відтятою половиною правої легені.



Господи! Чого тільки не пригадаєш, лежачи під завалами своєї багатоповерхівки, зруйнованої в одну мить чи то землетрусом, чи терористами, а чи просто банальним вибухом газу! З кожною годиною стає дедалі тяжче дихати. Добре, хоч сіра пелена пилу потрохи вляглася і дає мінімальний шанс дочекатися-таки рятувальників на чолі, може, навіть із самим міністром. Я вірю, що влада зробить все від неї залежне, щоб віднайти мене ще живого і звільнити від цього жахливого бетонного полону. Вірю, але ні на мить не забуваю, що я невдаха.
Десь поряд мала б лежати моя друга дружина. Але ніяких стогонів або інших ознак життя в радіусі найближчих метрів я не зауважую. Хтозна, може, сьогодні їй пощастило ще менше, аніж мені, і вона вже витає над руїною, з байдужістю розглядаючи копітку роботу еменесників, намагаючись розпізнати в розтрощених речах наші, й спеціально відводить рятувальників все далі від того місця, де нерухомо лежить моє тіло, а душа благає про допомогу. Вона мене любить, вона хоче, щоб я був з нею. Катерина – ідеальна дружина, сказала б більшість чоловіків. Вона належить до того типу жінок, яких зазвичай називають “сірими мишами”: ненав’язлива, проста, навіть безлика, я б сказав. У свої тридцять три вона сама майже добровільно пригнічує свою жіночність, щоб не привертати зайву увагу мужчин. Бо свого обранця вона вже знайшла і цілковито ним задоволена. Справжня тобі рідкість у наш час, “rаra avis”, як каже мій начальник. У неї два улюблені заняття: втупившись у телевізор, обростати мохом або ж, зачинившись у спальні з книжкою, про щось міркувати, причім роздуми ті аж ніяк не пов’язані з перспективами нашої сім’ї – вони, як висловився одного разу мій начальник, космополітичні. Мене це, зізнаюся чесно, дратує. Напевно, тому, що маю з ким порівняти. Перша дружина була її повною протилежністю, жінкою активною й ефектною. Поряд з нею, дарма що це траплялося нечасто, почував себе двояко: пихато розглядався довкола – от, мовляв, заздріть, козли, – й воднораз відчував на спині холод слизьких кпинів, поначіплюваних тими-таки цапами. Єва завше розуміла, що не створена для кохання. Вона була індивідуалісткою, і я до сих пір не можу збагнути, навіщо вона впустила мене у своє життя. Може, для того, щоб щось довести матері. Єва не мала потреби ані в захисникові, ані в комусь, хто б про неї дбав. Я радше виконував роль брата, а не мужа, і це мене теж не влаштовувало, бо зачіпало моє самолюбство і врешті призвело до розлучення, проти якого вона анітрохи не заперечувала. “Ти – людина вільна, і якщо тобі щось не подобається у наших взаєминах – адью”, – без будь-яких скандалів, спокійно відповідала вона, ніби йшлося не про шлюб, а про невдало зварений борщ. Я ніколи не шкодував, що був поряд із цією жінкою, а тим паче, що з нею вже не був. Єва була фригідною, а за такими, погодьтеся, шкодують тільки тоді, коли у стосунках з іншими стає аж занадто спекотно. Найбільш комфортно я почувався поряд з Мариною – своєю теперішньою любкою. Вона нікуди не втікала від мене і практично завжди була готова віддати своє розпашіле тіло. Я підозрював, що, окрім мене і чоловіка, її потішали інші коханці, але це не бентежило, бо ласки й тепла у неї ніколи не бракувало, а це було головне.
Затамувавши подих, я обережно спробував поворушитися, побоюючись нового обвалу. Тіло затерпло, але рухалося, не викликаючи болю, – отже, обійшлося без ушкоджень. Тим гірше для мене: доведеться помирати при свідомості – лазила задушливими сутінками песимістична думка. Цікаво, зараз день чи ніч? Якщо день, можливо, таки знайдуть, якщо ніч – навряд чи дотягну до ранку, і тоді все, що було до цього, пса варте, хоч воно й так, як зчаста мовить мій начальник, “тема для Йонеско”.
Хто такий цей Йонеско, я не знаю, але здогадуюсь, що шеф має на увазі щось безглузде, як моє життя. Звісно ж, у нього все по-іншому. Він – син колишнього директора, а нині – власника нашого заводу, депутат, як і його батько (правда, старий – Верховної, а він – місцевої ради). Хлопець непоганий, я – його особистий водій, і він лише зрідка забуває, як мене звати. Та я не ображаюся. Він за день зустрічається з такою кількістю людей, з якою я, певно, познайомився впродовж всього життя. Чому ж тут дивуватися? Він – пестунчик долі, я ж – невдаха, хоч ми й однолітки.
Завтра мене, мабуть, звільнять. Шефові потрібно працювати. Він же не буде чекати, поки я оклигаю і вирішу свої житлові проблеми. А й справді, де я тепер буду жити, якщо не ґеґну? Держава виділить спочатку безкоштовне житло в готелі, а потім просторі апартаменти в новобудові – перейматись не варто! Я в це вірю. Гірше з роботою. Він чекати не буде. А якщо ще доведеться влаштовувати похорон дружини, тоді точно звільнить. Це ж займе десь днів три, а у нього справи державної ваги. Треба буде повертатись назад в автопарк. Ото вже дійсно невдаха.
Дуже хотілося пити. На зубах скрипіли порохи. Десь здалеку, ніби з іншої планети, вчувалися голоси і

читати