Завантажити

від напруги благали дати їм спокій. Не відриваючи погляду від дверей, Густав опустив стільця і, вражений, закляк. Кілька десятків років тому він вже переживав схожий епізод. Зм’якле тіло всілось на стілець і збентежено вирушило у часові мандри. Після запаморочення та кількох нападів нудоти він доволі ясно розгледів себе двадцятичотирирічного. Тоді він, як і зараз, розгублено стояв на столі, неподалік від дверей. Руку до смороду спаленого м’яса обпікав держак пістолета. Німе вагання то підносило смертельне дуло до скроні, то знову опускало до стегна. “Ну, чого ти, не бійся, – лоскотав вушні раковини гарячий шепіт, – залиш усе позаду. Кілька зайвих витків по спіралі життя нічого насправді не змінять. Хіба що роздвоять душу, а може, і тіло… Стріляй! Доволі вагань, – свинцем наливалися очі і, наче залізні ворота, щільно зімкнулись вуста. – Стріляй!” – вже істерично гарчав у вухах чужий голос, коли промінь світла мишею шугонув попід дверима, зупиняючи суїцид. Хтось наполегливо намагався щось увіпхати у дверну щілину. “Хто тут?” Хлопець, так і не відклавши пістолета, кинувся до входу, швидко повернув ключа і за порогом побачив тільки яскраву порожнечу. Анітелень, навіть не чулось відлуння зникаючих кроків. На нижній частині одвірка валялось “Життя після смерті”.
Ця брошура тоді не лише не дозволила спустити курок, але й дивним чином радикально змінила Густава. Він дав собі відповідь на головне питання: “Для чого?”. І от через чотири десятки років він знову опинився на початку відліку, розтривожено роззираючись по кімнаті з-під стелі. Його лихоманило. Єдине, чого він найдужче прагнув у цю мить – побачити сина. За дверима вдруге майнула тінь, хоча в будинку більше нікого не було. Густав знав це напевне. Тяжкий здогад прикував його до крісла. “Ні, Фортунате, ні, ти не посмієш”, – гнав він од себе полинові думки. “А йому, до речі, теж двадцять чотири, – солодко шепотів знайомий голос. – Двадцять чотири. Ха-ха. Хіба не дивно?” “Відчепися!” – рвучко підхоплений стілець полетів до одвірка, громом розірвавши ниючу тишу. “Ти лише роздвоїш душу, а може, й тіло”, – боляче краяли свідомість слова, важко продираючись з надр пам’яті. “Ні, Фортунате, ні, ми виберемося. Прикуті до ліжка теж живуть повним життям. Я знаю відповіді на всі запитання. Я скажу тобі, для чого. Я зараз. Ти тільки не нароби дурниць”.
Чоловік похапцем вийшов з кімнати, звісно ж, нікого не зустрівши за дверима. А вже на вулиці на нього налетів засапаний доктор Ранк. Глянувши на тремтячі руки лікаря, Густав збагнув, що запізнився.
– Пане Майрінк, ваш син… – старий розхвильовано ковтав важке червневе повітря, – ваш син… звів рахунки з життям.
Густав приречено заплющив очі. Все скінчилось. “Зате тепер ти точно знаєш відповіді на всі запитання”, – боляче іронізував незнайомий голос.

читати