Завантажити

Я відчув справжній жах, коли пережив у
реальності з близькою людиною ту ж
ситуацію, яка так переймала мою фантазію
і до якої я так прагнув неодноразово у
мистецтві. В долі однозначно є щось
спадкове. Магія крові – не порожні слова…
Г.Майрінк

Нарешті спека почала дещо спадати. Густав цілісінький день просидів у кабінеті із заштореними вікнами, боячись навіть на мент вигулькнути на світло. Він вперто працював над книгою, яка б давала відповіді на всі можливі запитання, залишаючись, однак, мало схожою на енциклопедичний довідник. На ті питання, що дає саме життя, відповісти може лише Дух, переконував він. Розум тут ні до чого. Він тільки акумулює досвід. Завдання ж письменника – бути уважним скорописцем справжнього Автора, щоб не ввести в оману читача хибними повідомленнями. Сьогодні Густав майже довершив розпочату ще замолоду працю. Пекельним болем озивався хребет, вогняні кола, ніби циркові обручі, в які мають стрибати приборкані звірі, палали перед очима, та він почувався щасливим. То було щастя змореного ратая, котрий осіннім поглядом оглядає щедрий врожай і дякує за ласку, бо не все залежало від нього.
Не поспішаючи чоловік відхилив штору, глянув у вічі сутінкам і, задоволений побаченим, опустився на коліна посеред кімнати. Зціпивши вуста, розлігся долілиць і завмер. Терпка біль вкупі зі знемогою теплими хвилями розлилася спиною, вихлюпуючись на килим. Гаряче спітніле чоло вперлось у блаженну прохолоду й підійматись не прагло. Всі думки хаотично метушились навколо літер, що химерно сплелись у слові “Фортунат”. “Не можна, не зараз, – бухкала погрозливо свідомість, – вдихай глибше”. Луком випинаючи вслід за собою груди, голова повільно потяглась у напрямку Бога, чи то пак, стелі, як сказав би матеріаліст. Нижня частина тулуба, наче під тягарем гріхів, залишалась нерухомою. Біль лавиною сходив од шиї по всьому хребту і концентрувався в крижах. Піт десятком рівчаків збігав з чола, лоскочучи вуха, але так і не спромігся згасити кола, що пломеніли перед очима. Повторивши вправу лише двічі, Густав безсило розтягнувся на килимі, рвучко видихаючи гаряче повітря.
Боротися з недугою ставало дедалі важче. Думки про сина вперто витісняли зі свідомості все інше, навіть таку очікувану радість від завершення роботи. “Пробач, Фортунате. Мабуть, є і моя вина в тому, що сталося. Моя багаторічна війна з хворобою і твоя важка травма того ж таки хребта, що прикувала молоде тіло до ліжка, не може бути випадковістю. Це плата за знання, за особисте знайомство з Духом. Не можна знати відповіді на всі запитання, не склавши іспиту на терплячість. А може, це горно покут, – змієм вкрадався сумнів, – і від всіх твоїх нотаток смердить лишень цапом.” Незрозумілий тягар ще дужче притис зморене тіло до підлоги. У спертому повітрі бриніла напруга, було настирливе відчуття чиєїсь незримої присутності у кімнаті.
Густав повільно піднявся. Мертву тишу порушував тільки глухий передзвін, що ледь вчувався з-за похмурих стін його грудної клітки. Чоловік замкнув двері на ключ, але почуття впевненості й спокою чомусь не з’являлось, а загрудний дзвонар відчував небезпеку і щодуху бив на сполох. “Звідки взявся цей страх? Ти ж ніколи не був боягузом! Ну, давай, виходь!” – левом кидався Густав у всі закапелки кімнати, до мертв’яцької синяви стискаючи кулаки. Але ніхто ніде не озивався, тільки звідусіль здивовано витріщались на господаря меблі. Хіба що, може, сатири з картини посміхались більш лукаво, аніж зазвичай, нахабно вдивляючись просто у вічі розхвильованому чоловікові. Густаву здалося, що він божеволіє. Наче каменяр, заходився він зішкрябувати рештки здорового глузду зі своєї свідомості. “Заспокойся, це просто жах перед порожнечею, над якою не владний розум. Ти ж стикався з цим вже не раз”, – вбирав чоловік у кайдани свої почуття.
Він загасив світло. За дверима промайнула чиясь тінь. Призвичаївшись до темряви, Густав розгледів стіл, вхопив його обіруч і з моторошним скрипом потягнув на себе. Зупинився біля входу до кімнати, вхопив до рук масивного стільця і, забувши про болячки, з легкістю парубка видряпався на стіл. “Ким би ти не був – можеш увійти.” Чоловік зосереджено дивився на клямку дверей, тримаючи над головою перетворений у знаряддя вбивства стілець. Минуло зо дві хвилини. Ніхто не входив, ба більше, – не видавав жодного звуку. Лише руки, що тремтіли

читати