Завантажити

думати про Покутського. Це був єдиний чоловік, який міг мені простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такі хвилини, коли його з усіх боків цькувала біда, але й тоді він радий був зустрічі і все відкладав, щоб допомогти мені.
Мене підняла проста думка: поїхати до них. Адже не за горами. Поїхати, одвезти продуктів. Опріч того, спроваджу своє слюсарське начиння і взагалі не завадить відпочити, бо, чого доброго, справлю новосілля на цвинтарі.
Я згадав про листівку. Захотілося глянути бодай краєчком ока. «Терміново просимо сповістити, чи проживає в Колобродах родина Дмитра Повсюди, який є року народження 1864, син Пантелея. Розшукує...» Цікаво, скільки разів перечитав ці слова Гривастюк, якому адресована листівка? Особливо останні: «Радник державного секретаря»?
Я придивився до заліського штемпеля: листівка надійшла сьогодні.
— Дарма, що був злодій, аби тепер козак,— сказав я про себе.— Але до Львова все-таки поїду.
Микола чистив револьвер.
— Підкинеш завтра до Залісся? — спитав я, дивлячись на револьвер і відчуваючи шум у вухах.
— Дай подумати.—Микола машинально погладив лисину.— Завтра? А що сталося?
— Ці дурні запитання мені надоїли. Що сталося, Що скоїлося, що трапилося?.. Виїжджаю до Львова, бо від злидоти вмирає мій майстер Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вінкерса.
Микола взяв із пушки цигарку.
— Дай-но вогню.
Солодко склепивши повіки, він глибоко затягся, потім очікувально втупився в мене очима.
— Сідай, Прокопику.
— У державному об'явився мій родич,— повідомив я.
— Завадович?
— Атож.
— І що?
— Нічого.
— Ти донині не знав?
— Цим можна скористуватися? — спитав я. Микола мовчки витирав клоччям руки, ніби й не чув. У його очах скакали блищики.
— Наскільки мені відомо,— сказав я,— Йосипа вбили в Кракові в чотирнадцятому. Він злигався з бандитами. Я розшукав у Львові його товариша, той клявся на чому світ.
— Демагогія.
«Звідки Микола все знає?»
— Пригадуєш, як він приїжджав? — Я заходив по кімнаті.— Мама розчиняла на хліб, пекла пампушки, батько діставав з підвіконня бутель вишняку... Яким Йосип тобі здавався у ті роки?
— Було щось... Щось священицьке.
— Батько ніколи не відмовляв йому, коли він просив грошей.
— Родина!— Микола перебрався на канапу.— Як-не-як братів син,— додав він, запускаючи пальці в бороду.
— Вважаєш, що коли буде потрібно, можна просити заступництва?
— Прокопику,— розсердився Микола.— Якщо ти не можеш полагодитися з сумлінням, то...— Він повернув до вікна голову.—То не питай, бо гірше ж для тебе. Крім того... Крім того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розуміти і бачити.— Миколині губи нервово сіпнулись. але подивився він на мене співчутливо.— Якщо на те пішло, ти й так за стіною. Чого забігав?
— Гривастюк...— почав було я, проте вирішив не розповідати.
— Що Гривастюк?
— Нічого. Кажеш — мені двадцять чотири роки?
— Я не збагну, чого ти хочеш.
— Жалить, Миколо, жалить ґедзь життя.
Микола поплескав потилицю, суворим поглядом зміряв прямокутник вікна.
— Звертати на вік нема чого,— сказав я.— Нині долю планети вирішують безмізклі діди.
— Ти твердо надумав їхати?
— Відвезу продуктів, бо на пошті, сам знаєш, розкрадуть. І треба привезти свої речі.
— Чекай мене десь перед третіми півнями.
 
VI
Надія була, що із Залісся до Вигнанки дістануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрінеться на Львів. Але пошту відправляли раз на тиждень, і на два наступні рейси місця замовили січові чини.
— Турку!— шкірився Микола.— Здай мішок експедиторові і не мороч собі, голови.
Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тоді з-поміж личаківських гробівців випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, ніби вже не володів словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся від інженера роздратований і похилив над моїм верстатом голову. «Люди добрі,— сказав він пригнічено,— але страх спонукує їх гризтися, мов псів». Восени шістнадцятого року я переповів ці слова Крафтові. Ми півтори доби лежали в болоті під вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утішив, що розбомбили кухню. Минула ще одна ніч. Досвіта ми побачили у вибалку сині димочки над котлами сусіднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбіг сонний офіцер, черговий на кухні, почав стріляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку і поруч порозсідалися їсти кашу.
— Гони додому,— розсердився я на Миколу.— Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити.
Микола поправив, оздоблені мідними бляшками кантарки на рисаках, підтягнув підпруги.
— Сідай!
Коні рушили чвалом. Микола зігнутою пружиною перемахнув у залубні. Я ледве встиг стрибнути за ним.
З Вигнанки до Львова, здається, ходить дрезина. В усякому разі до Тернополя бігає. Якщо тобі пощастить,— Микола занурив руку під кожуха, — передаси у Тернополі оцей пакунок. Будь спокійний, це не

читати