Завантажити

казати, що не вірить жодній людині в цьому страшному гаремі, що воліє мати дітей біля себе, бо то її діти, її порятунок і надія. Вигодовувала власним молоком, бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для її Меміша і для її Міхрі.
Сіла навпроти султана, дивилася на нього своїми зеленими очима, пестила поглядом і обпікала поглядом, так ніби десь глибоко й очах горіли в неї зелені вогні, далекі, як у нічного степового звіра.
— Цей покій замалий для тебе,— зауважив султан.
— Ваша величність,— стрепенулася Хуррем,— це ви зробили мене завеликою для цього розкішного покою!
Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покірливою, і саме тоді бувала покірливою, а нині Сулейманові потрібне було саме це її вміння, і він весь сповнився тихою вдячністю до Хуррем за те, що вона полегшувала йому неприємну розмову, задля якої прийшов сюди. А може, прийшов, щоб подивитися на цю дивну жінку, па цю незбагненну істоту, почути її глибокий голос, вдихнути пахощі її тіла, відчути її ласкаве тепло, яке вона випромінювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося з неба на цю благословенну землю? Його вражало її уміння сидіти. Стелилася по килимах, серед подушок, низеньких широких диванів, ніби небачено барвистий плющ. Любила червоне, жовте, чорне. Недбальство у всій постаті, але ж яке пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений віялом поділ плаття, шовкові хвилі шароварів — усе вабило, приковувало погляд, сповнювало його вічно похмуру душу ледь не хлоп'ячим піднесенням. Іноді було в ній щось від підбитої пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а тоді зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, грає всіма жилочками, а буйне волосся так і ллється і заливає його хвилею такого щастя, від якого він готовий умерти.
Як міг такій жінці говорити прикрості? А прийшов сюди саме заради цього. Власне, з нею почувався легко навіть тоді, коли мав повідомити їй щось неприємне. Вона мовби йшла йому назустріч, завжди виявляла дивне розуміння його становища, ніколи не забувала передовсім визнавати й шанувати в ньому володаря й повелителя, жодного натяку на їхню близькість, на почуття, які шматували груди. Називала себе: найменша служка і вічна невільниця. Полонила його полохливою своєю наготою, тоді сяйнув йому дивний її розум, тепер уже й сам не знав, що більше зачаровує у маленькій Хуррем; тому щонайменший біль, завданий їй, мав відбитися стократним і тисячократним болем у самому Сулейманові. Ніхто не буде зобиджений і на борозенку на фініковій кісточці — так заповідано було, а для кого й кому?
Султан довго мовчав. Прокинулася Міхрімах, заскімлила, вимагаючи молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати дитя, і Сулейман мимоволі став свідком тайнощів життя, майже неприступних падишахові, який був набагато ближчий до смерті, ніж до життя, ближчий до пролиття крові, аніж до теплих вибризків материнського молока.
Може, це й дало йому силу наважитися повідомити Хуррем про вимогу муфтія повернути знов Шемсі-ефенді на посаду вихователя малого Мехмеда. г:
На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для неї звістку спокійно.
— Ви не сказали муфтієві, що це моє прохання — усунути Шемсі-ефенді? — спитала вона, як здалося Сулейманові, стривожено.
— Це була моя воля.
— Жінка створена для клітки,— невесело усміхнулася Хуррем.
— Жінка, але не султанша Хасекі! — з не властивим йому запалом вигукнув султан.
— Але з муфтієм не може змагатися не те що слаба жінка, а навіть всемогутній султан. І тисячоверблюжий караван залежить від одного-однісінького осла, який іде попереду.
Вона знущалася тепер уже з самого султана, але він простив їй це знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбільше — перед власною слабістю, яку виявив перед муфтієм.
Хуррем похилила до нього голову, мов зів'ялу квітку, так ніби віддавала йому себе й своє життя, несподівано попросила:
— Мій повелителю, зробіть так, щоб валіде була милостивіша до мене.
— Але хіба моя державна мати не тримає весь гарем під захистом благополуччя?
Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голівку.
— Хай вона буде милостивіша до мене!
Нез'ясовна впертість, незбагненне бажання! Він не знав, що Хуррем тепер легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до себе, а може, від гніву на інших. Для нього залишалася незмінною, волів бачити її розвеселеною, розсміяною, безтурботною, безжурною, навіть у розумі її подобалася йому якась безжурність і зухвалість, бо впертої понурості, якою був переповнений, не терпів ні в кому, надто в людях близьких.
— Я не розумію твого бажання,— майже відчужено мовив Сулейман.
Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але одразу й пригасила той вогонь, притрусила його шовковистим попелом покірливості.
— Влаштуйте весілля, ваша величність!
— Весілля?
Ця жінка могла подивувати самого аллаха, для якого немає нічого прихованого ні на землі, ні на небі.
— Яке весілля?
— Не для мене, а заради мене, мій повелителю.
Султан погладив її волосся,

читати