Завантажити

як давньому Ібрагімові в улюблених покоях Фатіха. Щоправда, цього разу вони були не вдвох, а втрьох. Третій був малий син Сулеймана Мустафа.
Після вигнання Махідевран за її розправу з Хуррем із султан-рького сералю Мустафа з матір'ю жив окремим двором, Махідевран не допускали до Топкапи, а малий паша, якого султан от-от мав проголосити своїм спадкоємцем, часто приїздив до сералю, вдягнений яничаром, на маленькому поні, виїздив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на військові вправи яничарів, і ці бездомні, безрідні, бездітні суворі воїни полюбили білолице, великооке хлоп'я, щоразу дарували йому іграшкову зброю, брали, як рівного, до своїх орт, учили метати стріли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому кипіла дика суміш крові Османів і войовничих черкесів, уже п'ятилітнім він уявляв себе воїном і султаном, від матері засвоїв владні жести й пихатість у поведінці, від батька передалися йому допитливість і вдумливість — заповідалося на те, що з Мустафи справді виросте з часом гідний наступник трону. Але тут від нової жони султанської народився Мехмед, і тепер ніхто не міг вгадати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява суперника ще більше загострила пиху, і саме в цей час випадкові треба було звести малого пашу з новим великим візиром.
Заради малого на вечерю було зварено чорбу 49. Сулейман звелів подати три дерев'яні ложки, першу дав Ібрагімові, другу — синові, третьою став їсти сам. Але побачив: син не їсть.
— Паша Мустафа,— ласкаво сказав султан,— прошу вас, їжте. Тоді хлопець з перекошеним від ненависті обличчям, ледь не
плачучи, вдарив своєю ложкою об коліно, переламав її навпіл,
кинув цурпалки, вискочив я-за столу.
Сулейман подивовано відклав свою ложку.
— Що з вами, паша Мустафа?
Ібрагім вмить збагнув причину гніву султанського сина.
— Володарю Мустафа,— сказав він із спокійною твердістю,— ви зробили це тому, що султан першому мені дав ложку. Хіба не знаєте, що я раб і його і ваш?
— Я не знаю, хто тут раб! — крикнув хлопець.— Бо ти той, хто щодня тут їсть з моїм отцем і кому він ложку дає поперед мене, а я вперше допущений до султанської трапези.
Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.
— Ти повинен полюбити Ібрагіма-пашу так, як люблю його я. Бо він найвірніший мені.
— А я? — ревниво спитав малий.
— Після вас, володарю Мустафа,— поквапливо мовив Ібрагім,— після вас.
Знав, що треба завойовувати навіть дитячі серця, коли хочеш утриматися на тих височинах, на які тебе закинула доля.
 
ВЕСІЛЛЯ
 
Друга дитина прийшла на світ передчасно. Метушилися мовчазні, мов тіні, повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщій виписав на фіалковому папері вірші з корану: “Нема, крім нього, живого, сущого, не оволодіває ним ні дрімота, ні сон, йому належить те, що в небесах і на землі”. Поки не висохло чорнило, папірець кинуто в скляну венеціанську чашу, залито водою і потовчено, ходжа тричі прочитав над водою, тоді дали султанші випити, щоб пологи пройшли легко й щасливо.
А Хуррем не відчувала ні болю, ні страху, бив її невтримний дрож, горіла вся в лихоманці, а самій здавалося, що вся в холоді, ще й благала когось: “Пустіть мене в дощі та в сніги! Ой пустіть мене назад, хай миють дощі й засипають сніги!” Лежала в своїх розкішних покоях, оточена метушнею, шепотом, переляком і зловтіхою, а здавалося їй, що блукає в батьківському домі в Рогатині, бачила його весь перед собою виразно: два ґанки високі, з'єднані просторими сіньми, у сінях дві печі в кахлях зі стрільцями й дикими звірами, дубові двері ведуть до світлиці, у світлиці вздовж стін липові лави, вкриті полавниками з червоного сукна, під образами великий стіл флядровий, зроблений із шматочків різнобарвного дерева, коло столу — липові ослони, у світлиці замість ослонів — дерев'яні дзиглі, тут посуд дорогий, ще далі — покій, спальня господарів — дубове ліжко, скрині, куті залізом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець Лісовський довго не тримав, хоч і мав для них на другій половині велику хату й комору. “Корми тлусте,— вигукував зневажливо,— а служби не питай, бо, тільки вбравшись, на високих підківках до дівок дибле. Ти за борщик, а він за штуку м'яса, ти за пляшку, а він за другу”. Батьків голос змішувався із співанками, співали подруги, співала мама Лександра, співала й вона сама. Ось таке: “Сьогодні Купала, срібна роса впала, стороною дощик іде! Стороною та й на мою ружечку червоную...”
Стороною дощик іде, усе стороною та стороною,.. В руки твої передаю дух мій, у руки твої...
Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще нетерплячіше, ніж перший, а донька, донечка, маленьке створіння, біле й кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедові. Чи чув він, як запищала його сестричка, народившись? Любив брати кволими своїми рученятами в матері зі столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь невиразний гомін, шум моря, шепоти світу. Чи чуло про мамину долю?
Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син, його

читати