Завантажити

корану, а довкола них купи ятаганів, рушниць, пістолів, дамаські шаблі, курдські кинджали, киї і палиці з кавказького залізного дерева, барабани; ще далі — золоті ланцюги, намисто, перли, персні, рубіни, смарагди, діаманти, купи бірюзи, кінська збруя, чотки, курильниці, світильники, пласке начиння, сандалі з розмальованого дерева, що їх жінки взувають, ідучи в хамам7, коробки з черепах, з чорного дерева, інкрустовані перламутром, старі дзеркала, підставки для корану, солома, сіно, дрова, ячмінь, тканини — усе змішане, перемішане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу, ніби знущання над довколишнім світом, де споконвіку три сили намагаються дати всьому існуючому сякий-такий лад,— природа, чоловік, боги, щоб згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплідності всіх своїх намагань.
Над стихією Бедестану невладна була ніяка сила, окрім хіба що стихії ще більшої. І такою стихією у Царгороді завжди була пожежа. Бедестан горів за імператорів, горів за султанів, починаючи від першого з них Мехмеда Фатіха. Панування кожного султана знаменувалося не тільки завойованими землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на майданах і узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася уся столиця, котрий міг пролунати вдень і вночі, в найбільше свято і в час найстрашнішої пошесті, у літню спеку і в сльотавий зимовий день: “Янгуйн вар Бедестан!” — “Пожежа в Бедестані!”
І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під вічними склепіннями базару, все, що було там живе, гинуло безслідно і безіменне. Горіло все, що могло згоріти, розтоплювалися метали, тріскалося каміння, висихали водограї, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту і в довколишніх вуличках, тому ці вулички завжди лишалися найнужденнішими, найбруднішими і найупослідженішими при всіх султанах.
Сулейман ще не пережив своєї пожежі в Бедестані. Надто мало владарював як для цього. Ібрагім і Гріті без страху занурилися у глибини Бедестану, проникли в найдальші його нетрі, поминувши гори товарів, людську клекотняву, ревіння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидьків, добралися до майдану, на якому стояв золотий дим від потужних ударів сонця крізь скісні вікна у високих сіро-чорних склепіннях. Широкі промені вдарялися об кам'яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося, ніби все тут пливе, рухається, злітає у просторі, зависає над древніми плитами, над великим біломармуровим водограєм посередині майдану, над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими килимами, залежно від того, кому належали помости і якої цінності товар виставлено на них і коло них.
Товаром тим на майдані, освітленому найяскравіше в усьому Бедестані, були люди. Раби.
Приведені з воєнних походів, захоплені корсарами, впіймані, як дикі звірі, вкрадені, куплені, продані й перепродані. Юнаки рідкісних обдарувань, хлопчики, позбавлені чоловічої статі, дівчатка й молодиці для чорної роботи, красуні для втіхи синам ісламу, гаремне м'ясо, дивні витвори природи, з тілами прекрасними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навіть сонячний промінь.
Рабів виводили поодинці або й цілими низками з бічних темних переходів, дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цілими гуртами внизу, продавці-байї викрикували ціну, вихваляли своїх рабів, їхню силу, молодість, незіпсованість, красу, вченість, умілість. Поблизу в Бедестані на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною і колотнечею продавано коней, птицю, віслюків, овець, кіз, собак, не продавали тільки кішок, бо це була улюблена тварина пророка. Кішки, вигинаючи спини, терлися об ноги купців, муркотіли й благоденствували, не відаючи, що ці люди продавали й купували людей, мов тварин безсловесних, щоразу посилаючись на аллаха і його пророка, який звелів усім правовірним: “їжте ж те, що ви взяли в здобич дозволеним і благим...”
Коран забороняв жінкам оголюватися перед чоловічими поглядами. Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Одні стояли з виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очима гостро кололи своїх мучителів — мали б силу, то вбивали б поглядами.
— В Манісі ви не могли мати такого вибору,— сказав Гріті Ібрагіму, коли вони наблизилися до Майдану рабів.
— Я ніколи без здригання не можу спостерігати цієї торгівлі,— нервово посіпуючи лицем, промовив Ібрагім.— Завжди пам'ятатиму, як продавав мене Джафер-бег, як тримали голого на отакому помості... Тепер я сам прийняв іслам і якось можу виправдати людей моєї віри. їм судилося воювати з усім світом і тому мимоволі довелося стати жорстокими навіть у вірі й звичаях. Але ви християни, хіба ваш бог дозволяє рабство?
— У бога точно визначено тільки заборони,— хмикнув Луїджі,— дозволене ж завжди невизначене і непевне. Чоловікові доводиться

читати