Завантажити

насолоджується його душа в садах аллаха, і поки мине належний час після початку царствування великого султана Сулеймана, якому хай воздасться найнижче поклоніння? — заскімлив Сінам-ага.
— Маєш товар для мене? — припиняючи його розбалакування, майже суворо спитав Гріті.
Сінам-ага ляснув у долоні, і чорний євнух, який крутився поблизу, вмить кинувся кудись убік, щоб за хвилину виступити разом ще з кількома такими самими безбородими на чолі вервечки закованих за шиї гарних чорнооких дівчат, зодягнених, попри осінню холоднечу, досить скупенько.
— Та ти смієшся? — вигукнув розгнівано Луїджі.— Смієш пропонувати мені те, до чого дотикалося залізо?
— “Ми вмістили на шиї в них кайдани, і вони вимушені піднести голови”. Я, недостойний, хотів щось показати для твого друга ефенді,— пробурмотів злякано Сінам-ага.
— Якби ти знав, хто мій друг, під тобою б задрижала навіть земля,— вдоволено промовив Гріті.— Маєш щось путяще — то показуй, а не видзвонюй залізом. Хіба так дзвенить моє золото?
Сінам-ага, крекчучи, підвівся з килима, підібрав поли товстого халата, вклоняючись тепер уже не так перед Гріті, як перед Ібрагімом, повів їх у бічні переходи, в темряву й плісняву.
— Старий ошуканець,— бурмотів гидливо Гріті, спотикаючись у темряві, трапляючи в смердючі калюжі своїми тонкими сап'янцями, з обуренням вдихаючи запах плісняви на стінах.
З темряви їм назустріч виступили якісь дві постаті, ще чорніші за саму пітьму, впізнали Сінам-агу, щезли, тоді попереду заблимало кілька вогників.
— Валлахі, я виконував твоє повеління з покірною головою, бейефенді10,— кректав Сінам-ага.
— Ти навмисне завів нас у таку темряву, де не побачиш навіть кінчика власного носа, старий пройдисвіте,— вилаявся Гріті.
— О достойний,— сплеснув руками Сінам-ага,— те, що вже продане і зветься “сахіх”, належить тому, хто купив, і зветься „мюльк", і ніхто без згоди господаря не сміє поглянути на його власність. Так говорить право шаріату. Чи ж міг я не сховати те, що треба було сховати від усіх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою від свіжості цієї рідкісної квітки північних степів. Вона виросла там, де панує жорстока зима і над замерзлими ріками віють крижані вітри. Там люди ховають своє тіло під м'якими хутрами, воно в них так само м'яке...
Вони вже були коло світильників, але не бачили нічого.
— Де ж твоя квітка? — знетерпеливився Гріті.
— Вона перед тобою, о достойний.
Ібрагім, який мав очі зіркіші, уже побачив дівчину. Вона сиділа по той бік двох світильників. Здається, під нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на голові і з непроглядним чарчафом11 на обличчі, дівчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янілість дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя.
Сінам-ага ступнув до темної постаті і рвонув покривало. Буйно потекло з-під чорного шовку сліпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навіть досвідчений Луїджі, якого важко було чимось здивувати, охнув і відступив од дівчини, натомість Ібрагіма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, він аж похилився на дівчину, вловив тонкі пахощі, які струменіли від неї (дбання досвідченого Сінам-аги), йому передалася тривога чужинки, її пригніченість і — дивно, але справді так — її зненависть і до нього, і до Гріті, і до Сінам-аги, і до всього довкола тут у затхлому мороці Бедестану й за його стінами, у всьому Стамбулі.
— Як ти звешся? — спитав він по-грецьки, забувши, що дівчина не може знати його мови.
— Вона зветься по-грецьки, ефенді,— мерщій кинувся до нього Сінам-ага.— Зветься Анастасія.
— Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,— розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.— Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників.
— О достойний,— заскімлив Сінам-ага,— не треба дивитися на лице цієї гяурки. Бо й що в тім лиці? Коли вона роздягнеться, то видасться тобі, ніби зовсім не має обличчя через красу того, що сховано одягом.
— То показуй те, що сховане у цієї доньки диких роксоланів! Ти ж роксолана? — звернувся він тепер уже до дівчини і простягнув руку, щоб узяти її за підборіддя.
Дівчина схопилася на ноги, відхилилася від Гріті, але не злякалася його, не скрикнула від несподіванки, а засміялася. Може, смішний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.
— Не треба її роздягати,— несподівано сказав Ібрагім.
— Але ж ми повинні глянути на цю роксоланку, щоб знати її справжню ціну! — промурмотів Луїджі. Він ухопив один з світильників і підніс його до обличчя бранки.
— Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скільки за неї? Непомітно він заговорив по-італійськи, і чи то це дивне дівча збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурення отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно голосно, з викликом засміялося просто в

читати