Завантажити

Простори німували. Мовчали поруйновані, спалені міста, мовчала сплюндрована земля, мовчали вбиті люди — порубані, посічені, задушені, живцем закопані в землю, мовчали, бо мали уста повні землі, як ті два угорці, що їх закопав Ібрагім уже по взяттю Белграда у невгасимій мстивості й жорстокості. Сам вигадав ту кару чи вигадали вони вдвох — султан і його поплічник? Яке це мало тепер значення? “Адже людина створена для вагань, коли торкнеться її зло — сумною, а коли торкнеться її добро — недоступною”.
Від Белграда майже втікав. Так ніби не хотів мати нічого спільного з тими, хто неушкоджено повертався з берегів Дунаю убивцями, грабіжниками і переможцями. До Стамбула прибув тайкома, заліг у неприступних нетрях сералю, нікого не підпускав до себе, не хотів бачити навіть Ібрагіма, відмовив у зустрічі самій валіде, тільки чорний кизляр-ага поночі водив до султана то Гульфем, то інших одалісок, привезених ще з маніським гаремом, і тепер вони були єдині, хто міг хвалитися і пишатися милостями й увагою самого падишаха. Тоді споряджено було султанську барку, вистелено килимами, посаджено арфісток і одалісок, і Сулейман довго плавав по Богазічі і Мармарі, і море розлунювалося музикою, співом і сміхом. Султанські діти вмирали одне за одним, зрозпачена Махідевран рвала на собі волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й не помічав нічого, вдарився у розпусту тяжку і бездонну, так ніби забув про велич, якій слугував перший рік свого володарювання з запопадливістю подиву гідною.
Ніхто не знав про той таємничий жіночий голос, що переслідував султана, ніхто не чув того голосу, чув його тільки Сулейман, усі спроби заглушити його виявилися марними, голос кликав султана знов і знов — куди, звідки?
Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях Фатіха, пили цілі ночі солодкі кандійські вина. Ібрагім умовляв султана, щоб той показався стамбульцям в урочистому виїзді — селямлику, як і годилося переможцеві над невірними, але султан не хотів з'явитися навіть на щотижневі ритуальні прийоми в сераї, де двір має бачити свого султана, а султан — крізь прозору запону, що відділяє його трон від присутніх,— своїх придворних. Він нічого не хотів — тільки б знати про той голос, який кликав його невгамовно й уперто, але про який він не міг сказати нікому, навіть Ібрагімові, бо нахабний грек посміявся б з султана, а з султанів не сміються.
Сулейман хотів бути добрим і щедрим. Одалісок, яких водив йому кизляр-ага, обдаровував, як ніхто ніколи. Звелів спорудити в Стамбулі ще кілька імаретів — притулків для бідних. Допитувався в Ібрагіма: “Чого тобі хочеться? Що б я міг для тебе зробити?”
— Все я маю,— говорив Ібрагім.— Ваша величність дала мені найвище щастя — бути поряд, насолоджуватися близькістю, про яку не сміє думати жоден смертний. Що ж тут ще бажати?
— А все ж таки! — наполягав підпилий султан, виграючи похмурими рум'янцями.— Все ж таки! Невже в тебе немає ніяких мрій? Потреб?
Ібрагім заперечливо крутив головою. Робив те з навмисною повільністю, мовби насолоджуючись своєю безкорисливістю. Хай знає султан, який вірний його Ібрагім і яка чиста його прихильність і любов! А сам тим часом, весь напружившись, гарячкове думав, коли саме влучити належну хвилю, щоб мимохідь, недбало, як про дрібничку, проронити перед султаном кілька слів про Кісайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебії, про яку знову уперто нагадував йому Луїджі Гріті, щойно він повернувся з походу на Белград, і вони зустрілися в Ібрагімовім домі на Ат-Мейдані, в домі, перебудованім невпізнанне знову ж таки завдяки старанням Гріті. Хліб, м'ясо, садовина, шовки, які пливли до Стамбула морем і доставлялися суходолом, проходили через руки Гріті й Скендер-челебії, а було тут усього так багато, що потрібен був спільник, ще бодай один, третій, і тим третім хотіли вони мати Ібрагіма в сподіванні на його заступництво — коли виникне потреба — перед самим султаном. Ця спілка обіцяла Ібрагімові те, чого не міг дати й сам султан: багатство. Тим часом шлях до багатства лежав через шлюб з донькою дефтердара. Ібрагімові вже й показано Кісайю. Ніжна й чиста. Варта гріха. Варта цілої притчі. Ібрагім осушив чашу з вином і спитав у султана дозволу розповісти притчу.
— Ти ж смієшся з поетів,— згадав Сулейман.
— Світ втратив би без них найліпші свої барви,— поважно мовив Ібрагім.
— Хіба я не казав того самого?
— Я тільки повторюю слова вашої величності.
— Тож-бо. То яка твоя притча?
Ібрагім продекламував піднесено, палко:
Сокіл на червоній прив'язі Вдень полював на пташок. Сиділа куріпочка. Пір'я — барвисте в очах — настороженість. Сказала куріпочка соколу:
“Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темної ночі”.
Султан з-під брови метнув швидкий погляд. Де й поділося сп'яніння. Не було Сулеймана, не було поета Мухіббі, зневіреного в ділах світу,— сидів перед Ібрагімом твердий повелитель, могутній, всевладний і жорстокий.
— То де побачив сокіл куріпочку? — спитав султан.
— Притча може бути і

читати