Завантажити

треба пробитися, це знання живе в їхній крові так само, як в орлиній крові живе знання того, що кожного, хто прилетів з моря, треба скинути назад у море або кров'ю його окропити біле каміння материка, потяти іїого на білому камінні, ще гострішому, ніж орлині дзьоби й пазурі.
І поки старі лелеки-вожаї приймають на свої нечутливі до болю тіла перший удар, поки їм на підмогу напливають нові й нові хвилі лелечого війська, молоді лелечки-перволітки, ще не стверділі ні тілом, ні духом, відриваються від табунів і, вигнувши крила, шугають до самої землі, припадають ледь не до білого гострого каміння, у лякливому поглумі крил, в лихоманковому поспіху віддаляються від місця битви, заглиблюючись у материк далі й далі, недосяжні для орлів, які не вміють літати при землі, перемагаючи старих хижаків коли й не силою та міццю, то розумом і спритністю, якої навчили їх старі лелеки.
І так триває уже тисячі літ, ллється кров, падають з висоти вбиті велетенські птахи, йде сила на силу затято, запекло й непоступливо, а розум і спритність часом рятують наймолодших, і щовесни знов прилітають до Дунаю, Дніпра й Дністра лелеки, знаходять давні гнізда, ждуть своїх суджених і дають початки життю новому й вічному.
Тяжкі гаремні ночі, а дні ще тяжчі, бо самотність і безнадія ще з більшою гостротою відчуваються, коли оточена ти підгляданням, підслухуванням, скрадливими кроками, таємничими шепотами, недовірою і ворожістю. У такі хвилини весь османський світ уявлявся Хуррем отими кривавими орлами з білях анатолійських гір, а Слов'янщина, яку вони терзали ось уже понад двісті літ, беззахисними мирними лелеками, нещасними, приреченими навіки, але й непоступливо-упертими у своєму триванні, у постійному відродженні, в невідворотному поверненні до своїх джерел, до ріднизни.
Перший, здається, почав син Орхана, внук Османа, султан Мурад. Побив на Маріці болгарське військо, захопив Едірне й переніс туди з Бруси свою столицю, приглядався до того, як б'ються між собою сини болгарського царя Асена Шишліан і Стратимир, ослаблюючи і без того знесилену свою державу, що розпалася після смерті Асенової і тепер неминуче мала стати чиєюсь здобичтю” — чи угорського короля Уласло, чи сербського князя, чи й самого папи римського, який хотів покатоличити ці православні багаті землі. Але Мурад був найближче до ласого шмата, до того ж володів силою найбільшою. Шишман, щоб задобрити свого грізного сусіда, намірився віддати Мурадові в гарем рідну сестру Тамару. Царська донька славилася небаченою красою. П'ятнадцятилітньою віддано її було в жони воєводі Драгашеві Деяновичу, але воєвода поліг смертю хоробрих на полі битви, ще й не доторкнувшись до своєї юної жони, і тепер Тамара, маючи двадцять літ, не відала достоту, хто ж вона: молода вдовиця чи перезріла дівчина. Вся Європа добивалася Тамариної руки, начувшись про її красу, посилав до Шишмана сватів сам угорський король, але Шишман лякався покатоличення свого краю і все тримав і тримав свою вродливу сестру коло себе, аж та вже готова була піти б і в монастир, але й туди їй не було дороги, бо мала в собі змішану кров — від батька християнина і матері єврейки.
І ось царська донька мала йти рабинею у гарем до турка! Коли Шишман сказав сестрі про свій намір, вона не стала дорікати своєму зрадливому братові, тільки зітхнула й тихо промовила:
“Коли це твоя і божа воля, то хай буде так”.
Шишманові посли прибули до Едірне з багатими дарами, поклонами і царською донькою. Мурад захотів подивитися на неї, перш ніж послати до гарему, де б мала поповнити число нещасних невільниць. Коли ж побачив прекрасну болгарку, то здригнулося навіть його шорстке серце, і заявив він послам:
— Ця прекрасна дівчина не може бути рабинею у моїм гаремі. Вона достойна носити царську корону і буде моєю жоною. Шишману прощаю його гріхи. Від сьогодні земля його під моїм захистом.
Забрав Тамару, забрав Шишманову землю, а через вісім років на Косовім полі розбив і сербське військо, пустивши османських коней до самого Дунаю.
На Косовім полі загинув сербський князь Лазар, погинули всі його найхоробріші юнаки. Султан Мурад, втішаючись перемогою, їхав по полю битви, кінь його топтав полеглих, стогони вмираючих лунали музикою для звитяжця, радісно гриміли османські барабани, звіщаючи весь світ про звитяжність Мурадову, і ніхто з супроводу султанового, жоден з найпильніших тілохранителів падишаха не помітив, як підвівся з-поміж умираючих сербських воїнів Милош Кобилич, став перед кінним султаном і вдарив його ножем прямо в печінку.
Віднесений до свого шовкового намету, султан незабаром сконав, молодший син його Баязид, що закрив батькові очі, прокричаний був яничарами новим султаном. Коли ж до султанського намету повернувся старший син Мурадів Якуб, який переслідував недобитих супротивників, Баязид звелів задушити брата перед своїми очима, щоб не мати суперника на царстві.
І знов треба було задобрити хижого переможця, і знов молодим тілом слов'янки. Ще не захололо тіло князя Лазаря, а вже приведено до

читати