Завантажити

величність.
— Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом?
— А ще я маю те, чого не має нині ніхто, моя султаншо.
— Що ж має таке світлий князь?
— Маю всю Україну в цій руці!
І він тріпнув правицею, і Роксолана зауважила, що рукав його кунтуша обнизаний на кінці великими перлами. Ніби в жінки.
— Здається мені, ця рука порожня тим часом,— всміхнулася султанша.
— Але вона вміє тримати меч!
— Що ж то за меч, що його злякатися може ціла земля?
— Ваша величність! Меч — у вірній руці! Султан Сулейман мав би давно вже забрати всю вкраїнську землю в своє володіння, щоб не лежала вона пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усі питають, а ніхто не може відповісти. Тоді скажу я. Султан не бере моєї землі, бо немає чоловіка, який сповняв би там його волю. А таким чоловіком можу стати я, Димитр Корибут князь Вишневецький. Dіхі 81
Ясновельможний волоцюга виказував ще й свою латинську освіченість, мовби хизуючись перед султаншею і натякаючи на її занадто просте, як для її нинішнього неймовірного становища, походження. Ясна річ, вона могла б належно відповісти на ту куцу князівську освіченість,— але не цим була заклопотана цієї миті — вжахнулася збігові думок своїх і цього зайди, майже повторених ним у словах, які ще недавно мовилися між нею і Гасаном. Тому мерщій самими очима спитала вірного свого Гасан-агу: невже передав князеві її думки, прикликавши того до Стамбула? Той так само очима безмовно відповів: ні, не казав нічого нікому, а цього не кликано, не приманювано — сам прибіг, як бездомний пес.
Та це не заспокоїло Роксолану. Мабуть, є речі, про які заборонено думати. Бо подумаєш ти — прийде до цього і хтось інший. Жорстоке життя навчило її нікому не вірити. Навіть богові, хоч до цього привчена була від народження. Люди гинуть найчастіше не через слабість, не за браком сил, а через надмірну довірливість. Вона вчинила непростимий гріх, довіривши ті небезпечно-вогнепальні думки про свою землю навіть самій собі. І ось розплата! Вони вже перестали бути її власністю, право на них заявляє цей зайда.
Хотіла все ж виказувати найвищу справедливість навіть до такого чоловіка, тому ледь помітним порухом показала євнухам, щоб підвели князя з колін і поставили перед нею, як рівного.
Вишневецький витлумачив це як заохочення і став розправлятися й пиндючитися в межах дозволеної дужими його стражами свободи, а Роксолана з безнадійною цікавістю, змішаною зі страхом, розглядала цей загрозливий примірник людської породи, який зовні міг видаватися мало не досконалим, хоч у душі в нього клубочилася пітьма майже пекельна. Такими пройдисвітами наповнені нині, либонь, усі землі. Коли в них в ще сякі-такі здібності, тоді вони можуть прославитися і навіть замахуються на те, щоб зрівнятися з геніями й титанами, але не підіймаючись до їхніх висот, а підступно стягуючи геніїв до своєї нікчемності. Де вони беруться, які матері їх народжують, і чому вона має стати жертвою одного з таких пройдисвітів з темною душею?
Але ніхто не мав знати, як кипить її розум. Спокійна, ледь усміхнена, сиділа на пишному троні, майже ласкаво позирала на Вишневецького, від чого той бадьорився більше і більше, трохи подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську волю в такій великій і, наскільки їй відомо, непокірній землі. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Дніпро. Мовляв, до всього на світі є ключ. Треба його тільки знайти, добрати. Ключ до всієї України — Дніпро. Ним вона витікає в широкий світ, а широкий світ нині — це Османська імперія. Отож, хто стане на цій великій ріці, той матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в нього яка? Стати на Дніпрі, укріпитися на низу ріки, вхопити Україну за горло — і ось так захистити від козаків Крим і Стамбул.
Так само спокійно султанша урвала князівські вихваляння і спитала, кого й від кого він хоче захистити.
Вишневецький знов повторив: імперію від козаків. Ага, сказала вона, як їй тут намагаються довести, Україна нападає на османців і на кримців? Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з України. Досі в неї було трохи інше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробує відкрити їй очі. Мовляв, нападає її народ, а не на нього нападають людолови й грабіжники. А як же тоді з отою піснею?
Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала.
Може, тоді й вона колись малою нападала на орду, а не орда на неї в рідному Рогатині?
Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, від якої іншому заціпило б. Мерщій кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге коліно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто запальні висловлювання. Завжди стає він жертвою своєї натури. Назвав козаків, а мав на гадці не цих лицарів свободи, з якими, власне, й хотів би послужити

читати