Завантажити

яничари, де, султан годує своїх придворних і гостей, де живуть придворні мудреці, а де кати, які рубають голови. Ліворуч від других воріт Баб-і-Кулелі, названих так завдяки двом баштам обабіч, була гарна мармурова чешма, до якої Гасан підвів князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш ніж відрубувати ті голови. Тому й ворота іноді звуть Соук-чешме.
Князь відступив від дзюркітливої води, бридливо кривлячись.
— А ось з другого боку Баб-і-Кулелі,— спокійно мовив Гасан,— лежить широкий білий камінь, на якому виставляють голови страчених за зраду й злочини. Сьогодні камінь порожній, бо султана немає в Стамбулі, хоч відрубати голову можуть і без султана.
— Нащо пан мені це розказує? — обурився князь.
— А може, пригодиться,— безжурно кинув Гасан. Перед другою брамою в князя відібрали шаблю й лук, два чорні велетні взяли його міцно попід руки й повели в двір з чинарами й кипарисами, наповнений смачним димом із султанських кухонь і дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь з його не вельми поштивим супроводом ішов до третьої брами Баб-ус-сааде, Брами блаженства, за яку ніхто, крім султана і його наближених, не ступав.
Зал прийомів був одразу за третьою брамою, князя майже внесли туди, він опинився в якихось золотих сутінках перед широким троном, що нагадував канапу, теж у тьмавому сяянні золота, над троном під склепінчастою, в чудернацьких арабесках стелею був червоно-золотий балдахін, з-під якого звішувався на крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубін, що зблискував з хижою ворожістю, мов жива істота, а під тим рубіном, на широкому троні, зграбно й вишукано обгорнувшись дорогими тканинами, облита потоками діамантів, уся в зеленому сяєві небачених смарагдів, сиділа маленька жіночка з ласкавим усміхом на милому личку і з такою добротою, розлитою по всій її постаті, що здобичливий князь навіть засумнівався, чи туди його приведено, і мовби аж смикнувся, щоб іти кудись далі, але був досить брутально поставлений там, де мав стояти, а тоді ще й негайно нахилений у такому глибокому поклоні, що тільки й міг бачити свої червоні сап'янці, якими хіба ж так пишався, а тепер мав би їх проклинати. Та навіть на свої чоботи не дано йому надивитися, а поставлено одразу ж па коліна й пригнуто голову до самого килима, так ніби ці мовчазні велетні хотіли примусити його їсти вовняний ворс коло підніжжя трону.
Роксолана мимоволі здригнулася, побачивши цього чоловіка, в чорному з золотими гудзами кунтуші, з пещеним лицем, з вогнистими очима. Байда! Отой козак нерозумний, що десять років тому загинув через її ще більший нерозум. Яка подібність! Тільки цей старіший, в аж занадто багатому одязі, і з поглядом і виглядом якимсь пронозливим — навіть неприємно дивитися. Тому, поборовши перше здригання свого серця, султанша вже не заважала своїм євнухам збиткуватися над ясновельможним зайдою, даючи тому змогу випити всю чашу принижень і ганьби, які ждуть кожного запроданця.
Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою церемонією, якій був підданий, і, щойно зіперся на коліна, мерщій метнув погляд своїх чорних, блискучих, як у собаки, очей і соковитим голосом мовив:
— Припадаю до ніг великої султанші!
Вона не мала звички тримати людей перед собою на колінах і вже розтулила була уста, щоб звеліти йому підвестися і стати вільно, але сказала зовсім інше:
— Хто ви? Скажіть про себе.
— Єстем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рід мій веде свої початки від самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величність.
— Так далеко? — подивувалася Роксолана.— Хіба можна простежити свої корені аж у таку далеч?
Князь смикнувся плечима, всією постаттю.
— Ваша величність, цього не дано людям підлого стану, але люди шляхетні прозирають назад крізь цілі віки!
— Назад — не наперед,— зауважила лагідно султанша.— Бо й хто може знати, що жде його завтра або ще й сьогодні до заходу сонця.
Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме, в якій миють голови перед тим, як їх відрубати, і плаский камінь, на якому ті голови виставляють, мов глечики для сушіння. Та султанша одразу перевела мову на інше, щоб князь не вловив у її словах ніяких погроз, од яких вона завжди була безмежно далека.
— Чи вас гаразд утримують у нашій столиці? — поспитала вона.
— Дяка, ваша величність,— схитнув круглою головою князь.— Я знав ласку і від хана кримського, ленника великого султана, і обдарований датком у вашій преславній столиці, де маю свій двір, своїх вірних людей і помічників і все, потрібне для підтримки мого маєстату.
— Мені сказано, що ви проситеся в службу до великого султана?
— Так, моя султаншо.
— Хіба вважаєте, що султан мав замало вірних слуг? Вишневецький знов стріпнувся, випнув груди.
— Але не таких, як я, ваша величність!
— Можете пояснити? — поцікавилася вона.
— Мене високо ставлять і сам король польський Зигмунт Август, і цар московський Іван, ваша

читати