Завантажити

султанша питає, треба відповідати,— грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.
— Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.
Роксолана навіть не здивувалася.
— Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!
— Моя султаншо,— молитовне склав худі свої долоні Лятифі,— а хто великий?
— Той, хто славний.
Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі.
— Хто це? — спитала Роксолана.— Я ніколи не чула його імені.
— Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.
— Тоді навіщо ж?..
— Але й великий поет,— квапливо додав Лятифі.
— В чому його боговідступництво?
— Він ставив людину вище від бога.
— А в чому його велич?
— В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:
О ти, хто називає камені й землю перлами,
Хіба людина в своїй привабливості — не перлина?
О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.
Душевна досконалість в людині — хіба не перлина?
І ще багато подібних віршів.
— Чому я ніде не зустрічала його поезій? — поспитала Роксолана.
— Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.
— Десь вони є записані?
— Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.
— Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.
— Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне.
— Але ж ви стверджуєте, що він великий поет?
— Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця.
— Читайте,— звеліла вона.
Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне:
В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,— в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт — передвісник, твого життя — початок я. Мене впізнаєш ти в цих знаках, та я і в знаках не вміщусь. Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом — в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я і в раю вже не вміщусь. Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ — усе це я. Та чи не дивно всім вам буде, що навіть в них я не вміщусь. Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. Мерщій поглянь на мою ясність, бо в ясності я не вміщусь. Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит ', Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь.
Лятифі задихався, поки читав вірш. Роксолана підсунула йому чашу з шербетом.
— Яка доля Насимі?
— Його вбито за віровідступництво, ваша величність.
— Коли і як?
—Сто тридцять років тому в Халебі. Про смерть Насимі розповідається в арабському джерелі “Кунуз-аз-захаб”. Там говориться, що Насимі був страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рік у Дар-уль-адлі — в палаці правосуддя, в присутності шейха Ібн Хатіба ал-Насирі і намісника верховного кадія шейха Ізуддіна аль-Ханбалі розглядалася справа про Алі аль-Насимі, який збив з путі істини деяких безумців, і вони в єресі і безбожності підкорилися йому. Про це повідомив кадіям
І богословам города якийсь Ібн аль-Шангаш Алханафі. Суддя сказав донощику: “Коли це брехня, ти заслуговуєш смерті. Доведи, що сказане тобою про Насимі правда, і я не страчу тебе”.
Насимі промовив: “Келме-і-шахадет”, себто заприсягнувся, що мовитиме правду, і заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з'явився шейх Шихабуддін Ібн Хілал. Зайнявши

читати