
Електронна бібліотека/Проза
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
- знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
- МуміїАнатолій Дністровий
- Поет. 2025Ігор Павлюк
- СучаснеІгор Павлюк
- Подорож до горизонтуІгор Павлюк
- НесосвітеннеІгор Павлюк
- Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
- СИРЕНАЮрій Гундарєв
- ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
- Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
- не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
- активно і безперервно...Анатолій Дністровий
- ми тут навічно...Анатолій Дністровий
- РозлукаАнатолій Дністровий
- що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
- Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
- КротовичВіктор Палинський
- Львівський трамвайЮрій Гундарєв
- Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
- МістоЮрій Гундарєв
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
найвищої. А прийшла жінка і...
Він згадав, як покинув усе і гайнув до Москви. Відчував тоді себе хлопчиськом, але іноді багато можна віддати за таке відчуття. Ще згадав: початок війни в Києві. Чомусь найбільше запам'яталося, як вивозили звідусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловіків, але підступитися не могли, бо сталеві скрині були занадто малі. Так колись обтікали хвилі людського муравлиська будовану Софію в Києві. Кожному хочеться доступитися, а місця не стачає. Але чому ті люди так прагнули вивезти з Києва передовсім сейфи, малий Борис тоді не міг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якісь незграбні, вугласті залізні скрині. Мабуть, і ті люди тоді гаразд не знали в запамороченні, що діяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потім, повернувшись до рідного міста і побачивши в ньому уцілілі собори й пам'ятники, зраділи їм, як рідним людям, і тільки тоді збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх душах. Бо хіба ж у час війни не звернули погляд усього народу в глибину століть і не нагадали йому великих імен, щоб зміцнити всіх у почутті патріотизму, яке виростає й формується в серцях поколінь протягом віків і віків, а не прищеплюється за одним замахом, як віспа.
Все це було так, і все це звучало тепер непереконливо. Бо на столі лежав лист від жінки, яку він покохав по-справжньому вперше в житті, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... І його ганьба, його приниження, і ота спина, і сміх, і вже ніколи не повернеться вона до нього, як ніколи не може воскреснути людина, що вмерла, і прожити ще одне життя на землі, ніколи, ніколи...
Він рішуче розгорнув свою папку, дістав останню сторінку рукопису, не глянувши навіть, на чому там обірвано речення, рішуче дописав з нового абзаца:
“Тут я припиняю розповідь про забуті й загублені події давнини, даючи змогу всім бажаючим слідом за мною дозбирувати й дописувати решту”.
Зв'язав рукопис. Отак він і віднесе його видавцеві. Бракує завершення, але — не біда, не біда.
Відійшов, збоку довго дивився на рукопис. Ціла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тільки життя його батька і його власне — жили там люди забуті, невідомі, але великі. Повинні були ожити. Він людина одної ідеї? Ну, так. Він нудний? Згода. Дивак? Але саме отакі диваки гримають на своїх плечах один з наріжних каменів будівлі сучасності.
Ієрогліфами було виписано в нього з єгипетського папірусу й уміщено під скло шафи: “Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння... їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців...”
Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!
РІК 1037
ОСІННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИЇВ
... святей Софьи, южн созда сам...
Літопис Нестора
Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненнями, надіями. Собор здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всіх відомих сил і стихій природи, проти людей, проти самого будівничого, і Сивоок ніяк не міг позбутися жахного враження, ніби оті камені й плінфи, ніби ота рожева цем'янка, якою скріплювано стіни,— то частки його власного єства, ніби перевтілюється він у цю споруду, сам зникаючи непомітно, поступово, неухильно!
Коли ж стало будування готове посеред київських снігів і звідусіль заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докінчене, тоді раптом знову мовби ожив Сивоок для нового діла; довгі роки неймовірного напруження вмить відлетіли геть, їх неначе й не було, і отого виснажливого вмирання душі й тіла теж не було — народилися в ньому нові сили, нова потуга, так, певно, буває з тим сміливим птахом, який, розмахавшись, вганяється в найвищу височінь і в найкрутішому зльоті лякається, що не стачить йому снаги, і летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде каменем донизу, але потім, досягнувши все ж найвищої точки, несподівано для самого себе відкриває в собі безмежні запаси легкої летючості і нестримно ширяє в блакиті, пронизаній сонцем.
Така пташина летючість з'явилася в душі Сивооковій, коли забрався він на височезні риштовання в головній бані храму іпрчав викладати найбільші софійські мозаїки. ГБайдуже йому було до всіх суперечок поміж пресвітером Ларивоном і митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву тепер, коли їм із Гюргієм удалося стати на своєму і збудувати церкву не ромейського кшталту, а саме таку, як привиділася вона Сивоокові в години його першої зустрічі з рідною землею по довгій розлуці.Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками й листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання в творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки
Останні події
- 05.04.2025|10:06Юлія Чернінька презентує свій новий роман «Називай мене Клас Баєр»
- 05.04.2025|10:01Чверть століття в літературі: Богдана Романцова розкаже в Луцьку про книги, що фіксують наш час
- 05.04.2025|09:56Вистава «Ірод» за п’єсою Олександра Гавроша поєднала новаторство і традицію
- 30.03.2025|10:014 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
- 30.03.2025|09:50У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
- 20.03.2025|10:47В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра
- 20.03.2025|10:25Новий фільм Франсуа Озона «З приходом осені» – у кіно з 27 березня
- 20.03.2025|10:21100 книжок, які допоможуть зрозуміти Україну
- 20.03.2025|10:19Чи є “Постпсихологічна автодидактика” Валерія Курінського актуальною у XXI ст. або Чому дослідник випередив свій час?
- 20.03.2025|10:06«Вівальді»: одна з двадцяти найкрасивіших книжок всіх часів відкриває нову серію для дітей та їхніх батьків від Видавництва «Основи»