Завантажити

У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні
вчувалась надмірна ласкавість творця.
В легені вхлинало повітря вечірнє,
щоб вибухнуть вигуком з горла співця:
— Хвала за любов! За прихилля травневе!
За зриму теперішність долі і море життя! —
Яка несумірність прожитого — дневі:
упала вода, але піднялись почуття…
В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,
і променем зору проймалось минуще єство,
в якому гніздилося світло, мов птиця,
співало від крил мого тіла литво…
Від доторків темряви страх,
наче звук, розростався,
і звужував горло, і звуки гасив,
провалювавсь слух у глухе позачасся,
де глину творець смолянисту місив.
Яку цеї ночі він зліпить потвору?
І йменням яким він її нарече?
Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,
і чорна гора наляга на плече…
Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,
тим дужчає тиск формотворчих долонь…
Стискаються губи: — Тихіше, тихіше…—
Та струменем пирскає з горла вогонь:
то світло, ущільнене в слово спасенне,
зламавши всі стрими, зривалось на крик.
Бо йшов неухильно і прямо на мене
відлитий з смоли мій відбиток — двійник…
На ньому ще знати сліди білих пучок,
з рознятого рота точилась хула;
він руки простер, зажадавши сполучень, —
від п’ят аж до тім’я пристала смола.
І рот залило, і занурився зір у незрячість,
і подих забило… і руки звело…
Я потиски чув двох долоней гарячих,
відчув повноту, якої в мені не було.

крім слова, що на світі треба?
Аби не буть в самотині —
пошли хоч янгола із неба.

3.

Той згуби шукає,
хто Бога не знає.

Від сліз і від слова
в молитвах ранкових
все лихо, як повінь,
поволі зникає.

Хто кривдить убогих,
забувши про Бога,
сумління у того,
як світло, зникає.

На кого напасті,
той журиться часто.
Невчасне нещастя
хай вчасно зникає.

Яка це наруга
зрікатися друга,
бо час, наче вугіль,
о Боже, згорає!

4.

Без тебе я світу не знаю, о Боже,
у тілі сто душ заниває, о Боже!

Мовчання твоє, о скажи, чи не зрада?
А мова твоя обпікає, о Боже!

Я душу тобі віддаю на спасіння,
твій образ в очах не згасає, о Боже!

Яви свою ласку, від пагуби визволь
і змилуйся, серце благає, о Боже!

5.

О Боже, від своїх щедрот
хоч крапельку вділи мені.
В молитвах пересох мій рот,—
о не скорочуй мені дні!

О Боже, ти чому свій слух
не прихилив? Згасає дух,
і став тісним життєвий круг,
і сни мої швидкі й сумні.

Вже збігли молоді літа,
і назирцем йде самота,
і запікаються вуста,—
і гаснуть вигуки страшні:
— О Боже, поможи мені!

6.

Небесне колесо скрипуче
кружляє, котиться із кручі.
Людина, як той дим, минуча,
і гине навіть слід по ній.

Але ітиму до знемоги,
допоки не затопчуть ноги
мене у куряву дороги,
і я звернусь тоді до Бога:
— Лежать довічно тут мені!

7.

Зглянься, Боже, заступись,—
в горло пазурі вп’ялись…
Смерть тепер, як і колись,
тне усіх, не знає впину.

Місяць тане ув імлі,
всюди пекло на землі…
Тонуть всі і все в смолі,
порятуй хоча б дитину!

Боже, вирок твій страшний!
Голос мій сумний, сумний,
вже збігає строк земний —
муки ждуть лише людину…

8.

Яко маг, яко благ, я — ніщота ніщот!
Ти ж бо щедрий, і я домагаюсь щедрот!
Глянь, життя моє марне

читати