Завантажити

познімавши шапки, ніженські кушнірі да салогуби. Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з іми в магістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпаргал із вислою
печаттю!
— Да що ж тобі заподіяли сі добрі люде? — питає Шрам.
— Справді, що добрі! — каже, всміхнувшись, Гвинтовка.— Коли б ти почув, панотче, як сі добрі люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п'ють да компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вражих мугирів, що їде значний козак улицею, ніхто й шапки не ламає.
— Да підожди ж, пане-брате, — каже Шрам, — а ти ж сам чия сторона?
— Отеє ще! — каже Гвинтовка.— Авжеж, гетьманська.
— А чого ж ти водишся з запорожцями?
— Хто се тобі сказав?
— Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними не згірш од міщан.
— Плюй ти, панотче, тому в вічі! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь!
— Так, так,— каже собі крізь зуби Шрам,— бачу вже я добре, що ти пан, хоть і не кажи.
А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги:
— Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамаликах! Женіть батогами з двору хамове кодло!
— Казна-що, бгате! — каже Черевань.— Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога!
А Шрам, не витерпівши, додав:
— Так робили тілько пани ляхи да наші недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
— Як отеє так? — крикне Гвинтовка.
— Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі.
Почервонів, як мідень, Гвинтовка.
— Батьку! — каже.— Од одного тебе я стерплю такі речі, не проливши гарячої крові! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох!
Да й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало і тілько на сволоці крізь вікна червоніло.
— Ну, ну, угамуйсь,— каже Шрам,— хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.
А сам собі подумав: “І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?”
— І справді,— каже Гвинтовка,— припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,— каже знов до Шрама,— дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?
— Не честь, не слава хіба козакам,— каже господар, гледя на неї,— що в їх такії слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сідайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папі, високоімснитая княгиня! А Череваниха каже:
— Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось із переполоху. Може б, ізмити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку пазухою назад?
— Е, сестро! — одвітує Гвинтовка. — Мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тілько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дудку.
Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бідної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.
— Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка.— Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якоі-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало.
Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.
—

читати