Завантажити

Пийте тепер безпечніше, дорогії гості,— каже господар,— ляшка вас не отруїть.
— А од їх роду — не во гнів твоїй жінці — се іноді й станеться,— каже Шрам.— Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.
— Бач, моє золото, які твої земляки! — каже Гвинтовка.—Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липові світлиці й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога!
— Та чи по нашому ж вона молиться? — шепнула Череваниха братові.
— Отак, сестро! — одвітує той голосно.— Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!
Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.
Тілько ото що посідали за стіл і Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукнув на всю світлицю:
— Пугу!
Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-замішавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов:
— Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловіка і в хату?
— Просимо, просимо, пане добродію! — каже Гвинтовка.— І сіни, й хата перед тобою настіж.
— А собаки ж у вас не кусаються?
— От славно! А нащо ж співають:
Запорозький козак
Не боїться собак?
— А кішки в вас не дряііаються ?
— Бог з тобою, добродію!
—— Тепер чортзна як стало на Вкраїні! — каже, усе-таки за вікном, голос.— Наш брат не у всякі двері й сунься.
— Коли не у всякі,— каже Гвинтовка,— так у мої і опівночі можна.
— Пане Матвію! — озвався тоді до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями?
—- Е, добродію мій! — каже, зачервонівшись з сорому, Гвинтовка.— Запорожець запорожцеві не пара. Се батько Пугач, старець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проідеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержують.
— Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шляхом,— каже понуро Шрам.
Як ось увійшов до світлиці батько Пугач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха. Да господареві, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягні гості: забувши і своє панство, зустрів батька Пугача з таким привітаннєм, мов той у найдорожчих кармазинах.
— Прошу ж,— каже,— за стіл до громади.
— Не сяду! — каже Пугач, стоя серед світлиці.
— Чому ж не сядеш?
— Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
— Про яких се ти добрих людей говориш?
— Та хоч би й про тих, що за віз хворосту платять по дві пари волів. Та ось вони й самі йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу.
Увійшли міщане в світлицю да й стоять у порога.
— Ну, скажи,— каже батько Пугач,— за що ти в їх воли забрав?
— Щоб не рубали гаю, от за що!
— Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в городовому!
— У городовому, батьку! У городовому, пане! — загули міщане, кланяючись то Пугачеві, то Гвинтовці.
— От славно! — каже Гвинтовка.— З якого ж се часу моя займанщина стала городовим гаєм?
— Та це, пане,— одвітують,— по-твойому вона твоя, а по нашим магістратським записям вона наша біс зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недолящків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під город поля, гаі і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмистрове.
— Та се то ми знаємо,— каже Гвинтовка,— що ви того тілько й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщин: козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращі поля та сіножаті! Се то ми знаємо! Так, отже, ні! Козацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бунчука, щоб я його рукою займав собі займанщину, скілько за день конем об'їду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що се [не] моє добро!
— Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, — каже поважно січовий дід.— Старий Пугач

читати