Завантажити

до свого життя ще у селі, ще до служби у городі: яке воно здається їй тепер привітне та утішне. Ті невеличкі незгоди, той холод і голод, ті недостачі тяжкі не клопотали і трохи її голови; як квітка у садочку, розцвітала вона під любим поглядом старої неньки. І світ, і люди здавалися такими гарними, на думці одні веселощі. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цілу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Ніт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав він те на її серці, щоб його можна вирвати. І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї... віятись... Повія... повія... більше нічого.
Та назва, те слово, як холодним вітром, обдавало її всю, морозом кувало і серце, і розум, вона вся каменіла від його, а все носилася з ним, як з чимсь разом і дорогим, і гірким. Ніяк його не забуде, всюди воно перед нею і з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гірка доля.
Хоч би утекти відсюди куди-небудь, хоч світ за очі, аби утекти! Може, там, між іншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро і боляче між нею і ними, як тут воно стоїть. Хоч би літо скоріше минало, наставала осінь. Вона б поїхала у губернію і вже тоді ніколи не вернеться сюди, ніяким калачем ніхто її не замане!
А час іде, як безногий чоловік плазае, тихо, помалу. Один день за вік Здається. А до осені ще скільки то тих днів зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цілий вік! Зоскніти можна за той довгий час!
І Христя справді скніла. Веселе молоде личко поблідло, на білому, як мармур, чолі пройшла непримітна смужка і вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли іскорки гарячі, зосталася одна непрозора темнота... Під очима мішки сині, що нлплакує Христя кожної ночі.
— Що це з тобою сталося таке? — допитується Колісник, заглядаючи у її похмуре личко.
— Сумно мені тут, — одказує упавшим голосом Христя. — Хоч би скоріше відсюди.
— Куди?
— Куди? У город, на край світу, у пекло... Тільки не тут.
— Чудна! Жила в городі — тобі було сумно, бажала в село. Стала у селі — тебе знову у город тягне. Чудна ти, нігде місця не нагрієш!
— Не нагрію з того часу, як прохолодили його добрі люди, — вимовила Христя і заплакала.
— От і сльози... Ненавиджу я сі дурні сльози! — скрикнув Колісник і втік від неї.
“Чого їй недостае? — думав він, бродячи одинокий по садку. — Як сир у маслі купається, а ще й плаче. Напусте дурощі на себе і носиться з ними, як циган з писаною торбою!”
А Христя в світлиці собі дума: “Ніхто тебе не пойме... не хоче поняти... одинока, одинока... повія!..”
З того разу вона дала собі слово одмовчуватися від Колісника. Все рівно:
кажи правду — не повірять, скажуть, дурощі напустила, покажи сльози — ті сльози ще більше роздратують його. Краще одмовчуватись.
І вона одмовчувалась. Чи питає він — чого сумно? — вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї — вона і те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'яніла.
— Ти риба, зовсім риба! Холодна, як риба! — скрикне він, горнучись до неї.
А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї річ, мов вона не розуміє, що то він плеще.
— Хоч поцілуй мене! — нестямно здавлюючи, шепче він. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцілунком, мов до заліза або до дерева приложиться, і знову сяде спокійна та тиха.
— Старий я тобі, старий... — скаржиться він на її непривітність. — Молодшого б тобі треба... О, я знаю вашу жіночу натуру, вашу жагу ненаситну!
Вона і ті докори мовчанням обійде... Хіба не все рівно тепер їй, чи будуть докори, чи ні. Коли у душі холод і морок, то й докори туди не доходять, коли на серці тума непроглядна, то й вони її не зворушать.
До того він з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився від Оришки та Кирила, а то і при їх вона проходе, а він не промине ущипнути або полоскотати.
— Так бач, що воно за панночка? — підчула вона, як раз казала Оришка Кирилові. — Я думала, добре що, аж воно — тьфу!
— Не наше засіялось, не наше воно й буде! — понуро одказав Кирило.
— Знаю, що не наше діло. Та як воно дивиться збоку, коли він до неї З усім серцем, як у вічі не вскоче, а вона — ще й свою мармузу набік одвертає. Я б її ні одного часу в дворі не держала.
— Якби ж свині роги! Оришка тільки очима світнула.
— Ти спершу глянь на його, глянь і на неї, — помовчавши, сказав Кирило. — Ти думаєш, воно і їй медяно такого пригортати.
— Та за мою хліб-сіль така дяка! — скрикнула Оришка.
— Бачили очі, що купували, — одказав покійно Кирило і вийшов з хати, щоб не розводити бучі.
Спершу Христя близько

читати