Завантажити

крізь неї спускаються на траву непримітними пасмами іскристі сонячні стяги і пронизують сизо-блакитно-прозоре повітря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квіток. Спершу їй захотілося лягти покачатися на м'якій, мов з шовку, траві, під сизо-прозорою тінню, потім вона перемінила бажання — почала зривати квітки і, спустивши платок на плечі, квітчала ними свою круглу головоньку. До зблідлого личка, чорного волосу і темних очей так їй личили запашні фіалочки, закрашені червоними трав'яночками! Зриваючи квітку по квітці, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дійшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гіллясті верби, розділяючи ліс від садка. Вони були такі кучеряві та розкішні, віти їх похилилися аж на саму землю, а верхів'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Під ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколисті лопухи та дрібнолиста бугилова кругом обступили їх. Попід тією рослиною часто попадалися, плигали жаби — ознака, що близько вода. Ось і вона — бігучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-під гори і простує по долині поміж високою травою, схожою на очерет. Христя пішла по течії довідатися, куди-то плине ця непримітна річечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дійшла до невеличкої ямки на краю самого лісу. Столітні високі дуби обступили її, прикриваючи від очей палючого сонця. Далі уперед тонуть у золотій хвилі сонячного світу луки, поля, позаду на один бік гори садок розіслався, по другий — ліс буяє. Христі заманулося пити, і вона ускочила між дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стікав струмочок у неї, і — тільки підставити руку — вода, як кришталь чиста, зразу набіжить повну жменю. Христя глянула на руки, позеленені квітками, і прихилилася спершу помити їх у ковбаньці. На гладенькому лоні темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тінь непримітна. Тільки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей і заколихалось чиєсь молоде та свіже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потім знову зиркнула. У ковбаньці, кругом отороченій зеленою травою, мов у дзеркалі з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнії коси, заквітчані фіалками та трав'янками, як віночок, облягали біле, наче з мармуру, чоло. Ніс прямий, на кінці трохи угору піднявся, щічки повні, злегка рожеві, уста пухлі та червоні, трохи розкриті, і з їх невеличкої щілини виглядають дрібні білі зубочки. "То се ж я, я!" — скрикнула Христя і усміхнулась сама до себе. Личко, що в воді, собі усміхнулось. Та яка ж то привітна та втішна ухмилка! Зубенята ще більше блиснули, а очі Заграли, мов зорі, у їх непрозорій темноті зажевріли іскорки невеличкі. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше підгляділа свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досі скільки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, і вона того нічого не примічала, а тепер щось любе, невимовне любе та втішне обізвалось у її серці... “Недаром же вони так гоняться за мною! і старий одутлий Колісник задивляється на неї!” — подумала вона, удивляючись все прикріше та прикріше у те обличчя, що стиха тремтіло на чорному лоні води. “Що ж мені із сього? Другим — утіха, Забавка, а мені?” Неясна хвиля туги прилила у душу, болісно ущипнувши за серце. Потухли іскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замість неї непримітная тінь нерадісної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зітхнула, опускаючи в воду свої білі руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж ріже, наче шматок криги. От тільки диво — рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зелені плями на пальцях, мов хто повипікав, не сходять. Підніме Христя руки, подивиться — і починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! — і, мокрі та червоні, вона підвела під струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жмені. От-от-от набіжать повні. Уже і набігла. Христя мерщій привела руки до вуст і червоногарячі устромила в прозору воду... Наче цілющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову підставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є — і не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радість здіймає. “Що, коли б умитися?” — і, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далі — Другу, третю. Холодна вода щипає за зблідлі щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червоніють, тоді як з-під мокрих довгих вій іскрять чорним огнем її темнії очі. “Ух, гарно! Ух, гарно!” — тільки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осідають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови і потоками розливсь поза шиєю... морозом обдало усю. “Годі! Змepзлa!” — цокаючи зубами, сказала вона і стрибнула мерщій на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвітними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорній косі, тоді як холод, наче мурав'я,

читати