Завантажити

семидесяти п'яти рублів і не стое.
— А чого ж ті сімдесят п'ять рублів дали? — спитала Христя.
— Щоб ті кровопії не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоці, то на сироватці своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопій свій, і город е. А тепер скрутять. Та вже такі як піймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Ні, не по-божому! — замовив Кирило, припадаючи .до чаю.
— Та я ще й другого боюся, — передихнувши, почав Кирило.
— Чого? — спитала Христя.
— Коли чоловікові нічого теряти, то він на все рішиться.
— На що ж? На що? — запитала швидко Христя.
— На все.
— Як, і зарізати можуть?
— Та як різати, то то, певно, і самому треба виставити. А от темної ночі півня пустити, то інша річ.
— Як то півня? — не догадалася Христя.
— Так. Позвозять, примірно, хліб у тік. Тільки що збираються молотити, я тут не знать звідки огонь узявся — і все дощенту згоріло.
— Так вони підпалять? — злякавшись, скрикнула Христя.
— Я не кажу, що певне се вони зроблять, тільки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! —додав він, допиваючи чай. — Спасибі вам, — подякував Кирило, підводячись.
— А може, ще стаканчик? — попитала Христя.
— Ні, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добраніч вам! — уклонившись, сказав Кирило і пішов з хати.
Христя зосталася сама у хаті. Сама біля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий і холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли ні З ким допити? Одинока, з своїми самотніми думками, вона сиділа за столом. Від нагорілої свічки здіймався неясний світ, з дверей і розчинених вікон розливався морок по хаті, ходив легенький вітерок і хитав той світ і ту темноту, а разом Христині думки... А вони, наче голуби, розсипалися по сірій сутанині кутків і звідти світили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.
Ще ніколи Христі так не було, як сьогодні. Випадки цілого дня і перекази вечора становили її в такі постанови, в яких вона досі ніколи не була або ніколи не звідувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вічі своїм суворим поглядом, будило такі думки, котрі ніколи не западали в її голову, здіймали такі питання, котрі вона досі ніколи не чула. Одинока, на всім світі одинока, тепер повинна розібратися серед своїх важких думок, повинна рішити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свій легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкі то питання! І з могучим розумом людям часом не під силу, а то їй, безталанній, наодині! Недаром сунуться її безсилі руки з столу на коліна, клониться і пада важка голова на високі груди, бліда неміч укриває рожеве личко, закриваються ясні очі. А думки підхопили на свої легкі крила і мчать, мчать ген у різні сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освічуючи іншим світом, — то вона була гірка та непривітна, а тепер здається ще непривітнішою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою... То зостановиться на теперішньому часі — і здається він їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать місця для себе. Почувалося — нема їй місця такого, немає кутка нагрітого! Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу. Розумний чоловік Кирило, та не дурна і баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому світі. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. І говоре якось страшно, наче у душу залазе, і слова каже троючі, до самого живця тими словами проймає. “Відьма вона, відьма... через те і пророкує”, — рішає Христя і сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засіли її живі думки, манять її глянути на себе, кривляться і кепкують із неї.
Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати. Це зразу щось тріснуло, світонуло. Христя кинулась, підвела голову. Криваве зарево пожежі здіймалося з-за гори, з слободи і осіяло усю хату. Христя від нестямку кинулась до вікна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними міхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його сонній хвилі одбивалися, бігали огненні струмочки, з боків жовтіли своїми оселями хати... Щось десь залопотіло, неначе побігло... собака страшенно завиває, ревнула скотина із жаху. Ось і нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою і завихорився разом з цілим оберемком огненних язиків та іскор, що шугонули у темне небо з горілої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обік першого піднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю

читати