Завантажити

лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б біля того клаптя землі робити, що 'ддав, він його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться білих рук каляти. Сам почав до попів лизатись — у протопопи намірявся вилізти, та піймав у дзвонарі. Легкого хліба захотілося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобі не потрібна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобі дав. Чого б, бачпя? Так де тобі! На батька і тучі, і грому! Батько і сякий, і такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так і землю назад одібрав. Усе собі та собі, а нам нічого... Хіба, ти думаєш, воно легко мені було те слухати, що чуже, нерідне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рідний син каже? А бодай уже таких синів ніколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те ніякого не казав. Пройшов рік — вони до мене і в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провідати? Чужі люди неодхідно біля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рідна невістка і не здумала. Як умерла, тоді тільки прийшли, наче чужосторонні які-небудь, геть одсторонь стояли. І нема того, щоб утішити батька у горі, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутові. Де ж, ми великий пан — кадильницю за попом треба нести, а ми — не робітниця, не наймичка, ми — важна птиця — паламарка! У-у! прокляті! прокляті! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю під ніс! — гукнув Грицько і, вхопивши шапку, мерщій напрямився У двері.
У хаті стало так тихо, мов нічого й живого не було. Оришка і Христя сиділи похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманці, Федір блідий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сірими лукавими очима.
— Чудасія, та й годі, — здвигуючи плечима, промовив він. — Нащо його благословення? Коли б добро своє віддав!
— Нащо ти привів його сюди? — скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стіл головою, мов вона хотіла його продавити. — Ще нам мало прийшлося від його витерпіти? І докорів, і догани. Захотів ще, щоб прокляв він нас у нашій хаті!
— Хто ж знав! Хто ж знав? — глухо замовив Федір, тручи руки. — Я я; хотів як краще, а вийшло...
— Не буде між вами ладу. Не буде добра, — схопившися, мовила Оришка. — Прощайте! Поїдемо, — повернулася вона до Кравченка і не пішла — поплигала з хати.
— Поїдьмо, поїдьмо, — хапаючись за шапку, мовив Кравченко. — Бо час І обідати, аж кишки підвело.
Горпина тільки тоді догадалася, про що вона забула.
— Тіточко! тіточко! — заплакана кинулась вона надвір. — Постійте, підождіть, хоч пообідаєте з нами. За цим проклятим клопотом і розуму збудешся!
Федір і Христя зосталися одні в хаті. Поки Христя збиралася собі в дорогу, Федір одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: “Отак у нас завжди! Господи! Господи!..” — і нестямно схопився за голову руками.
У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: “Певно, Федір її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання...” І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати.
На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати.
— А ми вертаємося. Просить Горпина обідати, — сказала їй Оришка.
— Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночці. Просила б провідати мужичої страви. Колись забився до нас слідователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багаті, тим і раді... — замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
— Та панночка хоч посидять. Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать, — сказав, сміючись, Кравченко.
— Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду, — сказала Христя і собі вернулася за другими.
Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку. Христя помітила і підставила губи. Дві давні подруги поцілувалися. “Якби ти знала, кого цілуєш! — подумала Христя. — Чи цілувала б?”
Не менше зрадів і Федір, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, він зразу ожив, заметушився, забігав.
— Просю вас, сідайте. Я на хвилину, я зараз — і він кудись побіг з хати.
Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печі, і Федір уже звернувся. З одної кишені він витяг пляшку горілки, а з другої — щось друге, червоне і поставив на столі.
— Ви не повірите, як мені оця спірка у печінках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, — пожалівся він. — Тільки й забудешся, як добрий чоловік приб'ється до хати та розговорить. Спасибі вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарці. Се повинна бути добра горілка. Ач, жовта яка.
— Вистояла?! — граючи лукавими очима, сказав Кравченко.
— Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. — І, наливши в

читати