Завантажити

рідка спадає на груди, сірі брови, як стріха, настовбурчилися над очима, а на обличчі і трохи Грицько не перемінився, — такий сухий, такий і суворий, ніс довгий з горбом, лице тільки з мурого стало біло-рожеве.
— Ну, здрастуйте у хаті. То тут у вас і гостей повно, — обізвався він,. переступивши поріг.
— Здрастуйте. Се тітка приїхали з Кута, — докладала Горпина.
— Ну, а то? — тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
— А то той чоловік, що тітку привіз.
— А то? — знову допитується Грицько.
— То панночка з бабою приїхали.
— Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, і батька забули, — виговорював Грицько. — А то по полу що ворушиться?
— То діти. Гетьте, встаньте відтіля! — крикнула на їх Горпина, — може, дід схотять там присісти.
— Устаньте, устаньте, діти, хай дід хоч на полу присяде, бо на покуті поважні гості розсілися, — бурчав Грицько, чвалаючи до полу.
Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тільки що Грицько на поріг — уже і сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камінці кида... У неї аж сльози на очах виступили.
— Хіба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! — тільки і вимовила вона.
— Чого зневажаючи? Ні, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я і сиджу, і діти біля мене. Другі діти і чужі, та, як прийдеш, і чолом старому чоловікові оддадуть, а твої діти почитають діда і геть ховаються від його, мов собаки від мух.
Горпина зовсім осіла. І як вона сього раніше не здумала? Стоїть, як тороплена, і від сорому не знає, що й казати, куди їй діватись. Та вже виручила Оришка.
— Чого се ти, старий, розбурчався? — спитала вона його. — Не на той бік устав, не на ту ногу ступив?
— Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на заваді. Та ще як свої більше, ніж чужі, шпильки під нігті заганяють, — похнюпившись, додав він.
— Хто ж тобі їх заганя? — знову йому Оришка. — Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невістка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звісно, не потрапиш, що тобі хочеться. Уп'ять же — і діти. Діти — як діти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспів на поріг ступити — зараз бур та бур. Звісно, і діти полякаються.
— Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судіть мене!
— От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобі як доброму кажуть, а ти — знову за своє. Нема того щоб сісти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.
— О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! — буркнув Грицько.
— Ні, я тобі по правді кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертіти? Ти сам подумай: старий ти став, немічний... за тобою треба дивитись, треба глядіти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нікого, а то ж у тебе син, невістка. Чого б я, як той бовкун, сидів там у своєму закапелкові? Чоловік не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловікові часом треба і побалакати... Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, і догляд би тобі такий як слід був, і погомоніти було б з ким.
— З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! — глухо промовив Грицько.
— І то правда. Стара, царство небесне їй, була і хазяйка невсипуща, і жінка добра, і господиня розумна. Та що ж — умерла... То вже діло боже. Він один над нами знає, що робить, і нам не скаже. Умерла — й умерла. З могили її не вернеш. А тобі все-таки не слід своїх сторонитись-обходити.
— Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! — гукнув Грицько. — Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш — син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Він ще замолоду все мені навпаки йшов. Хотів я його одружити на Куцівні. Чим би була йому не жінка? І багата, і хорошого роду. Ніт же, підніс чорт Христю Притиківну. От цяця неписана! Чого мені стояло його збити? Може, коли, господь знає, і душею прийшлося покривити, і гріха на душу схопити, поки зломив. Що ж він? Почав дуріти. От, як є — дурник.
— Тату, то коли було, — понурившись, обізвався Федір, а Христя сиділа червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.
— Давно? — гукнув Грицько, підводячись, і, як верста, став серед хати. — Давно, кажеш? А після того? Ми ж насилу тебе з покійною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пішла за тебе, Стали ми жити укупі. То і ти, і невістка тільки й чутно, що славите нас між чужими людьми. Усе одно: “Якби таки батько одділив нас, дав землі, дав хату, ми тоді б знали, для кого робимо-трудимося”. Бач, вони, у батька живучи, не собі дбали! Нехай і так. Побалакали ми з старою, чи одділити, то й одділити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевів !х — живіть собі; і поля дав. Що ж мені, дяка за те? Зиоиу чую: “Одділить одділив, та чим наділив? Випхнув з двору, та й усе”. А побий же вас все зле та

читати