Завантажити

колеса; сама низька, розкарякувата.
— Що то? — питаються одрадяни вожчиків.
— Хіба не бачите? Машина! — одказують ті.
— Бачимо, що машина. То яка?
— Хліб жати.
У одрадян кольнуло в серце.
— Як се — хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?
— А кат його знає! Видно, що є; бачте ж — веземо!
Одрадяни вірили й не вірили... Вони зроду-звіку не чули, щоб машинами можна було хліб жати. Коли скрут та невправка — кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб машиною?..
— Та то нас дурять, щоб ціну збити! — втішали старі люди.
— А лихий знає тих німців! Може, вони на нашу погибель і таку машину вигадали. Бачте — торік же привезли молотилку, — толкувались молодші.
Тая чутка збентежила все село... А що, як справді? І тут не стали, і в других втеряли... Що ж прийдеться зимою кусати?
Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.
— По два семигривеники в день — хто стає?
— Тю-тю! Ви подуріли!.. Як се можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день — його і в рубля не вбереш, а вони — по два семигривеники!
— Більше не велено давати. Та се не на жнива, се до машини.
— А багато до неї треба?
— Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в'язальників з десяток.
— Та що се ви — подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?
— То не наше діло: нам так велено. Хочете — йдіть, а. не хочете —- з другого села візьмемо.
— Беріть! Управляйтесь!
Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну збивати.
— Нехай собі з другого села беруть, а ми подивимося та підождемо. Більше ждали! Ще буде так, що німець сам до нас прийде кланятись...
Підождали одрадяни до вечора — не йде німець та й посланців не засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в різні сторони.
— Поїхали дурнів шукати! їдьте! — сміються одрадяни.
Той день призначався задля зажону. Отже через те, що одрадяни не схотіли до машини ставати, зажону не було. Німець бігав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.
— Чи бач, яка його гарячка б'є? Аж піна з рота скаче!
— Ми-то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? — спитав хтось.
— Та то дурять нас! Не вір! — забили баки неймовірному.
Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії.
— Навіщо вам економія?
— До машини найнято— хліб жати.
Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.
Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся гомін. Незабаром виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубків, німець, прикажчик.
- — Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходімо та подивимося, як вона буде шкобертати, — казали одрадяни й собі за машиною сипнули в поле.
Ось коней зостановили біля ниви. Німець сказав щось прикажчикові, той з усіх ніг помчався у двір.
Поки одрадяни перейшли через яр і наблизилися до машини, прикажчик уже біг з двору, несучи на плечах косу з грабками.
— Нащо то? Машині помагати? — хтось спитався, і всі зареготалися.
— То шлях для машини прокосити, — одгадував Другий, — Велика, бач, пані, щоб не заросилася!
Регіт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж усієї ниви дороги.
— Сідай на козли, поганяй! — скрикнув німець, беручи ззаду за бильця машину.
Один парубок сів; коні сіпнули, пішли по ниві, а слідом за ними зашкобертала машина; ті зубчаті коси заходили-загарчали. Аж ось вона черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила... ж-ж-ж! — й вивернула на землю зовсім готовий сніп, тільки взяти та перевеслом перев'язати. Далі за першим — другий, за другим — третій, так рядком і вистилає ниву.
Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперло. Всі наче померли — затихли, одними тільки очима слідкуючи за машиною. А вона вже геть подалася, червоніючи полем та валяючи снопи за снопами. Одрадянам здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рівному полю...
Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина! “Нащо вона? Споконвіку, з дідів — з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали... І всім було, всім доставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала... А тепер от зразу стало мало... Для одного мало оцих ланів, степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє сотворіння — чоловік!” — думають одрадяни, вертаючись додому.
Що тепер їм зосталося робити? З самого малу їх пристановлено до землі; з давніх літ вони тільки й знали — біля неї ходити,'хліб пахати... А от тепер — ні землі, ні хліба! Куди ж їм повернути? Де себе подіти? Голодна смерть чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу.
Неначе тіні, німі, мовчазні, ходили

читати