Завантажити

вони один біля одного, соромились один на одного глянути, боялися один одному слово сказати... Замісто них так голосно деренчала машина з поля.
— Іч, як співає! Що то вона каже? — спитався невеличкий хлопчик у другого.
— То вона стогне, що людям нічого буде їсти! — одказав той, зітхнувши.
Та розмова невеличких хлоп'ят зразу всіх дорослих розбудила. Всі вони голосно заговорили.
— То все отой німець! То він на наші голови накладає. Убиймо невіру, як собаку!..
— Що се ви мовите, нерозумні голови? — почали гарячих охолоджувати старі діди. — Якого гріха на свою душу хочете взяти?
— Та за такого й бог не каратиме, люди не осудять! — гукають молодші. — Який там гріх — собаку задавити?.. Не пропадати ж нам всім через одного?
— Гай-гай! Та й дурні ж ви та нерозсудливі! — одно охолоджують діди. — Що з того, що німця вб'єте? Його влежите—другий буде: не буде Галя—буде другая!..
— Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в світоньку з малими діточками прожити?
— Що робити? Треба за розум взятись — он що треба робити! Треба прирозуміти, як ту бісову машину скасувати. У ній одній усе наше лихо, від неї наше горе...
— А не один, бач, біс — що машина, що німець? Одну скасуємо — друга буде! — гукають молодші.
— Все, та не все: поки-то другу достануть, а хліб треба вбирати! — розжовують діди.
Повеселішали трохи одрадяни. Справді, що треба машину скасувати! Тільки як то його? Та й хто за те візьметься? Хоч би не були дурнями та не одкидалкся од наймів. А то тепер чужі стали. Своєму безпечніше можна б було шепнути, а чужий ще видасть!..
Надія, що на хвилину звеселила була їх засмучені голови, почала знову меркнути-зникати. Перед очима знову вставала голодна смерть.
Цілий день тупцювалися та толкували одрадяни, не знаючи, що їм робити, як виплутатись з тії біди, що негадано-несподівано скоїлася над їх головами. Що машину скасувати, то вже й бог велів. Одно: як його й кому? Прохали коваля. Він біля заліза ходить, краще знає. Так і коваль одкинувсь.
— Як я, — каже, —її скасую, не бачивши зроду, що воно таке? Може, то така сатана, що й тебе натроє переріже? Щоб машину скасувати, треба розуму, та ще й неабиякого.
— То ти піди подивися!
— Дивися, коли там нічого не видко! Треба знати, як її зробити, то тоді знатимеш, як її розтиряти, — одказав коваль.
Отже одрадяни все-таки послали коваля до машини. Пішов той та й вернувся ні з чим.
— Там треба розуму, та ще й розуму! — одно плеще. Коли трохи перегодом доноситься з поля крик-гук. Хлоп'ята, що цілий день бігали черідкою за машиною, не бачивши зроду такого дива, тепер, як вітер, неслися в село, тільки курява шляхом вставала.
— Що там таке трапилося? Женуть вас геть, чи що? — допитувалися одрадяни хлоп'ят.
— Машина пропала! Машина пропала! — гукають ті.
— Як пропала?
— Поламалась к лихій годині.
— Чого?
— Та Івась Кабанців палицю підставив. Вона ту палицю як підхопила, як черконе! Так к лихій годині всі зуб'я й сплескалися! Тепер тільки смиче, а не ріже.
Одлягло одрадянам. Вони знову кинулися до коваля.
— Ой та й митець! Розуму, кажеш, треба, розуму! А он невеличкий хлопець і без твого розуму її скасував. А ще ковалем зветься!
Смичуть коваля хто за рукав, хто за сорочку, а хтось підбіг та зразу насунув йому шапку аж на очі. Зовсім подуріли з радощів! Насилу коваль вирвався від них та втік. Кабанцевого Йвася всі трохи на руках не носять.
— Ось хто наш спаситель! Ось хто порятував нас від голодної смерті. Як будемо восени в городі на ярмарку, цілою громадою тобі свистуна купимо, — жартують батьки.
Івась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
— Я, — каже, — назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й повернув!
— Молодець, Івась, молодець! — вихваляють ботьки. — Змалку призвичайся свого эахищалпн! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас — і ти їх не жалуй!
Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до шляху, чтгмдуж гукають:
— Нажерлася, ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим! Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб святий хліб його отак нехтувати та збавляти!
Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху задавив на радощах.
— Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!.. Гострив на нас німець зуби, хай же тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Говорять таку плату, мов справді їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати, дехто сподіваючись, що на завтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив, косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж

читати