Завантажити

тягне...
— А-ай, гос-по-ди!.. — позіхаючи, каже Лушня. — Ходімо вже... — та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
— Здоров, Чіпко!
Чіпка оглянувся — Сидір.
— А-а, здоров, Сидоре!
— Куда ефто вьі? — питає Сидір.
— Та тебе шукаємо, — одказав Чіпка.
— Ну, вот і хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
— Ви яс ідіть собі, а я піду спати, — каже, одрізняючись, Лушня.
Чіпка пішов з москалями.
— Сидоре! я до тебе маю діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
— Какое? говори!
— Та... — мнучись, одказує Чіпка: — люди чужі...
— Говори-говори: ото, брат, свои.
— Та хоч і свої, та не можна...
— Ну, пойдем походим. Вьі, братцы, обождите. Я — сичась, — обернувся Сидір до москалів. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... “Що — як не схоче?” — думав він. Серце в його хололо; він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
— Ну, что ж тьі? — не видержав Сидір.
— Та бач, Сидоре... Я чув — ти женишся...
— Да. А что?
— Та, кажуть, либонь молода не хоче...
— Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?
— Та воно, бач, нічого... Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.
— А коли не будет слушаться — ефто на што? — і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
— Сидоре!.. не губи душі!.. бовкнув Чіпка зопалу, та й сам схаменувся, —та було вже пізно.
— Какой души? — питає здивований Сидір.
“Виручай, милий боже!” — подумав Чіпка — і голосно промовив:
— Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...
— Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? — перебив його Сидір. — Не, брат: не бывать ефтому!
— Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, — ти собі знайдеш десь кращу...
—Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев на пятьдесят...
— Я тобі, коли хоч, удвоє верну...
— Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
— Скажи, що розійшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.
— Да ано, брат, так... Только — как же быть-то?.. ты разве с нею — таво?
— Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися... Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, —сама на себе руки наложе...
— Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
— Егеж... не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий...
— А что же я ему-то скажу, отцу?
— Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через ; те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замого-ричу хоч і всю вашу роту... щоб мовчали...
— Нешто так?.. Пожалуй... — роздумуючи, згоджується Сидір.
Чіпка так і повис йому на в'язи:
— Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ними прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. “Ні, щоб мати не лаяла, тут засну”, — подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений...
Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню; холодив гаряче тіло, добирався до кісток... Чіпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білувастий край схід-сонця. Чіпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Піски.
Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. “Мабуть, мати пряде”, —подумав він, та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.
— Хто там? — окликнулась мати з середини.
— Це я, мамо! Відчиніть!
— Сину, сину! — почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. — Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж — щоночі! Як вечір настане, так і знявся, й пішов... А он — всюди такі чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.
— Не журіться, мамо! —з усміхом одказує він:

читати