Завантажити

нажилися з нашої праці, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам — копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан — наробив нами, жид — надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
— Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу — станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..
Вона затряслася вся, як лист на осичині.
— А жити ж з чого? — напира Чіпка.
— Робити чесно... працювати щиро...
— А товариство?.. А батько?
— Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не відав...
— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман... Як почує товариство, що кинув, — не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...
— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?.. Прокляті!
— Один одному клялися, Галю...
— Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк, та, як підстрелений, опустився на стулець.
— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя: — ти думаєш — легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане вечір — ціла юрба п'яних людо-різів валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш... А вночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: “Оддай ми платок!..” — та й тягне за волосся... “Оддай моє намисто!..” та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його, — оце рам'я?.. легко?!
Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю, так і рознизала од подолу аж до самого стану...
— Галю! Галю!.. — скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки. — Не роби цього!
— Геть! пусти!.. пусти!!
Очі в неї, як вугілля, запалали... аж затремтіла вся.
— Ти знаєш — може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, встав з землі й лементує до бога... покарати душогубаї.. А я... я доношую це рам'я.. мучуся... беру гріх на себе... За віщо?.. За те, що я — розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіясена ганяла по степах широких, — ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. — Та — хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.
—— Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...
— Хай краще вб'ють, ніж чужим добром задушать!..
І знову сіла вона під вікном; підперла голову рукою і задивилася в пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима... Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді... Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті... Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили — разом його покинути...
Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі, — і жаль пройняв люб'яче дівоцьке серце.
— Чіпко! Любий мій! — каже вона. — Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. Та підійшовши до його, любо заглядала в вічі.
— Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
— Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю.тебе своїми руками... — нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, нестямившись. Чіпка, пригортаючи Галю.
— Ну, а тепер — к бісу — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матір'ю буде! Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.
— Іди, йди! Іди, йди!
Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити — треба йти!
Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жмені здавить; коли ж

читати