Завантажити

— Обидва злочинці повинні вмерти! Тільки справедливість вимагає, щоб їх переслухати!
Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пізнати по собі. Думка про те, як боронитися дальше, успокоила її зовсім.
Встала і промовила:
— Роби судейське діло своє!
Склонилася так, як людина, що має повну слушність за собою й не боїться вироку. Блідо усміхнулася. І пішла.
Султан не сказав їй ні словечка, що непотрібно зробила дивовижу, якої ще не було, відколи султани сиділи на престолі.
А в цілім сераю була біганина, метушня і перестрах не до описання. Напівзбожеволілого зі страху Гассана відвели в тюрму. Він весь час кричав з великого жаху:
— Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей! І дім у Скутарі!
А то все неправда, що я говорив!
Ніхто не знав, що він говорив. Але всі боялися питати. Ніхто не хотів знати таємниці, султанської жінки, бо вже чув нюхом, що кров буде на ній.
Агмеда-башу ув'язнили в сераю, у хвилі, як ішов через браму Джеляд-Одасі. Увійшов до неї, але не вийшов з неї. І ніхто вже більше не бачив між живими великого везира Агмеда-баші, першого міністра держави. Тільки яничари, що стояли на сторожі біля Джеляд-Одасі, оповідали потому пошепки в касарні, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його німа сторожа падишаха.
— За що? — питали шептом у довгій на милю касарні яничарів.
— Ніхто не знає, за що. Бачили тільки, як ішла з плачем до султана його прегарна жінка Хуррем Роксоляна.
— Ї ніхто перед смертю не переслухав великого везира?
— Ніхто не переслухував...
— Такого ще не було, відколи царствує рід Сулеймана...
— Але й не було ще такого султана. Сей знає, що робить. Шептом говорили в довгій на милю касарні яничари... Бо могутню руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський, і ціла столиця, і вся могутня держава Османів, що простяглася на трьох частях світу...
 
* * *
 
Ще того вечера на царській брамі Бабі-Гумаюн застромлено скривавлену голову великого везира Агмеда-баші.
Уста мав викривлені терпінням, а кождий нерв його страшної голови дрижав у промінні заходячого сонця. А тіло його вже четвертували султанські сіпаги на площах Царгорода.
І жах великий пішов по Стамбулі, султанській столиці, пішов по палатах султанського сераю, пішов по блискучих салях селямліку і по пахучих кімнатах гаремліку. І дійшов навіть до святинь мослемів. Й інакше, ніж звичайно, співали в той вечір муедзини з високих, струнких мінаретів свої молитви:
“...Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!”
Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни.
А дня того вечером другий раз в житті не могла клякнути до молитви султанка Ель Хуррем, радісна мати принца, немов у далекій, закривавленій мраці станула перед нею мала церковця на передмістю Рогатина. І мовчки стояла. А здалека долітав дивний крик муедзинів на високих мінаретах сераю...
“...Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!” Вони молилися до Бога свого за великого султана і за державу Османів, по котрій ішов уже кісмет з кривавими руками. І тихо додавали в своїх молитвах:
“Відверни, Боже, кров від дому падишаха!”
 
* * *
 
А по великих базарах Стамбула ходили дивні слухи про султанку, яку бачили у коридорах і салях селямліку. і так оповідав собі про се простий народ турецький:
“Хотів Агмед-баша украсти дитину султанки Ель Хуррем. ” І підкупив чорного євнуха Гассана, щоб той підсунув сонний напій султанці. І зробив чорний Гассан та недобре діло: підсунув напиток на сон молодій султанці... А як вона заснула, підкрався чорний Гассан з великим везиром. І взяли дитину султанки Ель Хуррем.
Але вона зірвалася у сні. І в сні закричала й дитину відобрала. І пішла сонна на скаргу до Султана... У сні ішла...
Йшла коридорами й салями селямліку...
Йшла...
В діядемі з перел, в розкішних шовках, в блискучих фарарах і вся в слезах...
— Уся в слезах?
— Так! Вся в слезах...
— А перед нею несли чорні євнухи малого принца Селіма в біленьких муслинах, в золотій лектиці...
— В золотій лектиці?
— Так! В золотій лектиці.
— За нею йшли білі невольниці гарему, збентежені плачем жінки падишаха...
— Збентежені плачем?
— Так! Збентежені плачем.
— Йшла просто до салі Великої Ради Дивану.
— А як же знала, куди там іти, коли ще ніколи не була в селямліку?
— Так! Знала дуже добре, бо вело її материнське серце...
Бо йшла по справедливість.
— Який же вирок видав султан Сулейман?
— Справедливий вирок видав султан Сулейман: казав так довго бити обох виновників, аж поки згідно не призналися, за кілько грошей перекупив везир чорного Гассана. А потому казав припікати везира

читати