Завантажити

Тут і там на роздоріжжях коридорів жовнір стояв мов остовпілий на вид жінок в палаті селямліку: думав, чи се не привид...
А деякі побігли злякані до команди двірця селямліку, де дали знати про надзвичайну подію самому адзі сторожі сераю. Той вискочив з кімнати як опарений і бічними переходами скоро пішов, щоб заступити дорогу Роксоляні. А вона йшла відважно.
Йшла прямо до салі Великої Ради Дивану. А як дійшла до дверей, дала знак чорним євнухам, щоб задержалися. І виступила наперед, перед лектику сина свого. Ага яничарів, що вже стояв зі сторожею біля Ради Дивану, побачивши оплакану найкращу з жінок падишаха, схрестив руки на грудях і збентежено промовив:
— О радісна мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому має приймати чужих послів.
— Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду — на розбишак, що бушують в палаті падишаха! — сказала твердо, приступаючи до дверей. Ага яничарів вмить відступив набік, схилившись аж до колін могутньої султанки. Тоді вона додала м'якшим тоном:
— Не бійся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого!
Дала знак євнухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салі Великої Ради Дивану. Й увійшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама мала в ній судити.
Увійшла й закричала:
— Рятуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кімнати!..
Султан встав з престола.
— Що се? — запитав голосно і пальцем дав знак усім, що були в салі, щоб опустили її. Збентежені достойники виходили оглядаючись, як на дивогляд. Бо хоч до ріжних див уже привикли від сеї жінки падишаха, але і в сні їм не снилося, щоб вона могла відважитися прийти аж тут, незаповіджена, з дитиною й цілим почотом!
За суддями вже без наказу поспішно вийшли євнухи й невольниці султанки.
— Що сталося? — запитав занепокоєний султан.— Чи хто зробив яку кривду тобі або дитині? Гнів уже мав в очах.
— Не мені, але нашій дитині! — відповіла, тихо плачучи, щоб не лякати сина. Виняла з лектики малого Селіма і взяла його на руки, цілуючи й обливаючи слезами.
— Нашій дитині? Хто смів!? — тихо запитав султан, споглядаючи на сина, що невинно усміхався до нього.
— Агмед-баша!
— Великий везир Агмед-баша?!
— Так! Великий везир Агмед-Баша!
— Що ж він зробив?!
— Наперед кажи його ув'язнити. Бо я боюся, щоб не втік з палати!..— Тряслася з обурення.
— Він є в палаті?!
— Недавно був у мене! І ще накажи (вплач) ув'язнити його спільника, чорного євнуха Гассана! Він жде за дверима... Опісля я все розкажу...
Султан уважно подивився на сплакану і схвильовану жінку. Кинув оком ще раз на дитину, що вже кривилася до плачу, і плеснув у долоні.
З трьох дверей великої салі вийшли німі сторожі падишаха. Султан сказав твердо, слово по слові:
— Ув'язнити великого везира Агмеда-башу і Гассана, чорного євнуха, що служить у хассеке Хуррем!
Вийшли тихо, як тіні, схопивши лиш іскристий погляд Роксоляни.
Султанка Ель Хуррем німим рухом попросила подержати сина — й упала бліда. Зімліла у судейській салі, А маленький Селім ревно розплакався на руках свого батька.
В такім положенні у престольній салі великий султан іще ніколи не був. Не знав, що почати з собою, з дитиною та жінкою. Не хотів кликати слуг, щоб не бачили зімлілої жінки, бо уважав, що дивовижа й так уже була нечувана.
Поклав сина в золоту лектику, що стояла на підлозі, метнувся до жінки й махінально заніс її на місце, де сам сидів. Опісля скочив до дверей, за якими все стояла німа сторожа з вирізаними язиками. Відхилив двері й зажадав води.
Перелякана сторожа ще ніколи не бачила султана в такім зворушенню і гніві. Вмить подано йому воду у кришталевім збані. Сам замкнув за собою двері й підійшов до жінки. Маленький Селім плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жінку, раз у раз повторяючи:
— Що тобі заподіяли? Що тобі заподіяли? Відкрила очі, бліда, як квітка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Він задержав її й сам подав їй дитину. Сиділи мовчки втрійку. Вона кормила розплаканого сина, а він подавав їй воду.
Як успокоїлася і прийшла до себе, запитав:
— Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподіяв тобі і дитині великий везир Агмед-баша?
— Скажу, скажу,— відповіла тихо,— бо серце трісло б мені з болю, якби не сказала.
— Кажи,— просив.
— Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатів...
— Як то зажадав? За що зажадав?
— Аби закрити перед людьми й тобою...
— Що закрити? — перервав обурений.
— Що я охрестила твого сина Селіма,— вибухла.
— Охрестила?..
— Ні, се видумка! Се нікчемна клевета великого везира Агмеда-баші й підкупленого ним чорного євнуха Гассана!
Ревно заплакала.
Він відітхнув. Оцінив думкою всю злочинність вимушення і сказав:

читати