Завантажити

великого султана й викликати гнів його. Навіть улеми і проповідники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо ніколи не бракло її на молитві у святу п'ятницю, в великій мошеї Царгорода. Згодом і вони привикли до того й навіть самі приходили просити послухань у хассеке Хуррем. І часто глітно було в кімнатах Ель Хуррем.
Приходили до неї учені й поети, малярі й будівничі, духовні й полководці. Кождого приймала радо, й кождий виходив від неї здивований її умом і зацікавленням. Навіть злобний письменник Ггазалі, котрого боялися й найвищі достойники із-за його сатир, а котрий не щадив нікого, був одушевлений “найкращою квіткою сераю”. Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбниці тисячу аспрів місячної платні, якої був би ніколи не побачив із-за остроти язика свого.
Але й інші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевлені нею. І перекладчик “Шах-наме” Джелілі, і божеський Бакі, і фантастичний Хіялі, і ворог його Саті, і вічно п'яний Фусулі, й веселий комік Лямії, котрий говорив: “Хассеке Хуррем любить слухати поетів. Се я розумію. Але що вона говорить з Сеаді-Челєбім, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрізаде, що знає всі бібліотеки Сходу — і більше нічого!..”
А Фусулі відповідав йому словами перського поета Гафіса, найбільшого лірика Сходу:
 
Каже Пророк, що вино
Всіх злочинців мати!
Що ж робити, як воно
Солодке, прокляте,—
І солодко, як дівчина,
Цілує, мій брате!..
 
Але вся та пишна лавина влади і культури Сходу, що пересувалася постійно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замітив се перекладчик “Шах-наме” Джелілі. І сказав раз до неї:
— О, велика хатун, спічни духом своїм під наметом Омара Кгаіяма67, що робив намети для духу.
— Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелілі:
— Як подобається тобі, о хатун, отся думка Омара Кгаіяма, солодкого як мід, гіркого як гірчиця:
 
Ціль і мета сотворінь — се любов,
Сила у соку вина — се любов,
Рим молодечих пісень — се любов,
І пам'ятай, що життя — се любов.
 
— Гарне і правдиве,— відповіла Ель Хуррем,— але я сподіваюся чогось глибшого від нього.
— І маєш рацію, о хатун,— сказав на те великий поет Бакі. — Мабуть, догадуюся, чого очікуєш. І на те відповідає Омар Кгаіям, кажучи до шукаючої душі:
 
Ти мене питаєш, яка тайна світу,
Ти на те чекаєш, що розкаже вчений:
Світ — картина з мраки, з безвісти зринае
І знов у ту мрачну безвість пропадає.
 
— Так дармо пропадає? — запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрізаде, котрий знав усі бібліотеки Сходу:
— Перший рубайят се вислів молодості Омара Кгаіяма, другий рубайят се вислів з тих його літ, коли він не вірив в Бога і мав гіркість в устах.
І ще єсть оден його рубайят з того часу:
 
3 великим трудом черпав я науку
Зі старих книг, котрі читати важко.
На свого духа довгих мандрівках
Знайшов я правду — одну-одиноку:
Я прийшов, як вода, і, як вітер, минуся.
 
— А що він сказав, коли вернув до Бога?
— Тоді сказав:
 
Плаче водна капля, далеко від моря.
Море каже: “Дармо б'єшся із-за горя.
Кожде сотворіння Господня дитина:
Ділить нас від Нього лиш часу каплина”.
 
Султанка лекше відітхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрізаде замітивши, що їй справляє пільгу, додав:
— Дальші твори духу Омара Кгаіяма дають уже повний відпочинок для духу навіть грішних людей. Від них не виймав він і себе, кажучи:
 
Хоч клейнод всіх чеснот не належав до мене
І хоч блиск всіх чистот від гріхів не був мій,
Не назвав я ще білого чорним ніколи,
Тому вірю у ласку Господню для мене.
 
Обличчя султанки роз'яснилося зовсім, а Пашкепрізаде закінчив ще одним рубайятом Омара Кгаіяма:
 
Направо чи наліво — пилка кінець кінців
Послухає грача, а не сама себе.
Немов ту пилку. Бог кинув нас на світ:
Він знає нашу ціль. Він знає і тебе!..
 
Настрій був дуже поважний, коли

читати