Завантажити

Розуміла, що тепер розіграється гра, яка вирішить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнішою царицею світу.
Тиша панувала у величавім парку падишаха. Чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті. Понад верхами столітніх дерев сунув тихо місяць по синьому небі у безмежну даль. І ясно світила молочна дорога, що виглядала мов срібний шаль, тканий з міліонів розсипаних перлів і святоіванських мушок-світляників.
Молода Ель Хуррем зітхнула до неба, до Матінки Бога, Воротарниці. Іще раз, останній, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбула й вибирала в душі, якою хотіла б виїхати в рідний край. Сімома виходять війська падишаха: вони для звичайних людей зачинені. А для неї — замикалося в уяві і сім останніх брам Царгорода... Глянула на квіти і на кращий від квітів одяг, який мала на собі. Та й відчула, перший раз відчула — порив вдячності для молодого Сулеймана.
Зірвала пук ясминів з куща, котрий минали, і дала його молодому товаришеві прогульки. Та промовила тихо:
— Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий гарний!.. А се так приємно, хоч на короткий час,— мати гарний одяг...
— Чому на короткий час? — запитав, подякувавши поглядом за квіти.
— Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана...
Засміялася так природно й весело, якби хотіла сказати:
“Але я приготована на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться...” Та не було се все одно молодому Сулейману. Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:
— Скажи мені, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твое бажання і твоїй волі підлягала би вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Багдада, до кам'яних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях...
Втягав запах зачарованих ясминів, як найсолодший нектар, і пам'ятав кожде слово її бажання з першої розмови.
— Я перед тим просила б о зломання одного приречення... Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:
— Які ж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять! Подумала хвилю і сказала:
— Я будувала б, багато будувала б!
— Що ж ти будувала б? — запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.
Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на ті будови:
— Наперед збудувала б я велику імарет40. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.
Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.
— А потому? — запитав
— Потому казала б я збудувати велику дарешшіфу41.
— Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?
— А потому каравансерай для подорожніх і чужинців... Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.
— Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І що ж ти будувала б далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена,— додав з веселістю в очах.
— Дальше збудувала б я великий гамам42, бо не можу дивитися на бруд людей.
— Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога,— сказав Сулейман.— Будуй дальше! Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов'язки султана.
— І ще збудувала б я багато мекбетів43...
— Гарно! Що ще?
— І ще дуже велику кітабхане44...
— Чудово! Того я сподівався по тобі... А скажи, на котру з тих річей ужила б ти найбільше грошей? Подумала і відповіла:
— Про се я ще не говорила.
— Так? — запитав, зацікавлений.— Отож на що? Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як християнка не скаже сього.
Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:
— Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей.
— Слушно. Але хто вони?
— Се ті, що повинні жити в тімархане45...
Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не білим квітом у ясминовій алеї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір...
Так. Се були султанські мрії.
Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Які ж вони були пусті в порівнянні з сею!..
Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд. Високо, високо.
Вона запримітила се і сказала:
— Бог розсіяв звізди по небі, як хлібороб насіння по ріллі.
— І одну з них, мабуть, через забуття кинув до мого парку,— сказав молодий султан.
Вона покрасніла з задоволення, але навіть очей не підняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою о дозвіл виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.
Але й він думав про се. Думав вже не

читати