Завантажити

переступати святих постанов його і силою брати невольницю. А вона добровільно не віддасться мені, кажучи, що ріжнить нас віра... Освіти її серце правдивою вірою Пророка!
Старий Мугієддін, що любир Сулеймана більше, ніж рідного сина, задумався і так глибоко опустив голову, що аж біла борода його оперлася на долівку. По хвилі сказав:
— Ти найбільша надія Османів, і сонця твого щастя ніщо не повинно затемнити! Але якраз тому я не можу зробити тобі того, що спробував би зробити кождому іншому правовірному...
— Чому? — запитав здивований Сулейман.
— Мій приятель і великий учений, Муфті Кемаль Пашасаде, з яким усі науки зійдуть колись до гробу, каже: “Навіть найбільший лікар не береться простувати звихнену руку своїй власній дитині. А чужим навіть зломані ребра складає”. Вибач мені, надіє Османів! Я не для ласки говорю, що ціню тебе більше, ніж рідного сина. І тому не можу лічити твого серця...
Молодий Сулейман з вдячністю, але з нетаєною прикрістю залюбленого подивився на старого філософа й запитав:
— А в кого ж ти радиш мені просити сеї прислуги?
— Віддай сю справу колегії улемів.
— Ні. Се мені задовго тривало б,— відповів нетерпеливо. Старий Мугієддін знов помовчав. Потому зачав непевним голосом:
— То, може, уповажниш мене говорити в тій справі з християнським патріархом...
— З християнським патріархом? Чейже він не навертатиме християнки на іслам! — сказав молодий султан з найвищим здивуванням.
— Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити, ніж наші улеми. Не забувай, падишаху що Аллаг віддав тобі владу над ними і що вони, може, посвятять одну душу для ласкавості серця твого...
Молодий султан подумав і сказав:
— Муфті Кемаль Пашасаде недаром уважає тебе своїм приятелем. Нехай буде, як кажеш! Тільки скоро роби се діло. Вступ маєш кождої хвилі.
Авдієнція була скінчена.
Ще того ж дня вернув до султана Мугієддін-Мудерріс.
— Що сказав християнський патріарх? — запитав султан,
— Відмовив,— відповів спокійно Мугієддін. Султан скипів. Обличчя мав спокійне, але під очима дрижали м'язи. Запримітив се старими очима Мугієддін-Мудерріс і сказав помалу, слово за словом важучи, мов на вазі:
— То моя рада була зла, не його рішення. Нехай же твоє рішення не буде менше справедливе, ніж його. Не забудь, о могутній, що боротьба з жінкою не виграється насильством. Я передумав дорогою відповідь патріарха і всі наслідки її. Та й кажу тобі по щирості серця свого: ніколи не прихилиться до тебе серце тої невірної, ні не змінить вона щиро віри своєї, коли б ти із-за неї покарав християнського патріарха. Силою з жінкою не виграєш справи. Султан помалу охолонув. По хвилі запитав:
— Отож що тепер радиш робити?
— Заки я був у патріарха, улеми знайшли вже бувшого їх монаха, і то з землі Роксоляни, що втік з монастиря і приняв віру Магомета. Я ніколи не дивився добрим оком на таких людей, але тут він може зробити прислугу тобі. Іншого способу не бачу. Коли дозволиш, він іще сьогодня може говорити з тою невольницею.
— Роби, що уважаєш! — відповів коротко Сулейман. І додав:
— Освоєними соколами ловлять соколів диких.
— А сей бувший монах хоч не сокіл, то дуже бистрий ястріб. Його знають наші улеми і кажуть, що він дуже спритний. Вже не раз уживали його.
— Побачимо! — сказав Сулейман.
Мугієддін-Мудерріс низько склонився і вийшов у задумі.
 
V
 
Ще того ж дня сталася в султанській палаті подія, якої не було, відколи в ній засіли предки Сулеймана: до гарему падишаха впровадив за його дозволом сам Кізляр-ага бувшого монаха й завів його до кімнат молодої Хуррем. І оставив його сам на сам з нею, тільки поставив сторожу з чорних євнухів під дверми.
Настуня, хоч знала строгі закони гарему, майже не здивувалася тим, що до неї допустили чужого мужчину.
Відчула, що він приходить у зв'язку з султаном. Але в якім? Сего не могла додуматися, хоч з найбільшою увагою вдивлялася в обличчя гостя.
Була се людина літ понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всі відступники.
Хоч мав уже постанову признатися, що він відступник, але тут ще раз передумав, чи сказати се, чи ні. І рішив сказати. Бо якби опісля довідалася правди, то не мала б уже ніякого довір'я до нього. А він сподівався ще не раз зустрічі з нею.
Поблагословив її знаком хреста і, завагавшися ще хвильку, заговорив рідною мовою Настуні:
— Дитино! Я — бувший монах, приходжу до тебе в справі дуже важній для всіх християн і для тебе...
Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розуміла кожде слово, але не знала, що сказав їй гість.
Була би краще його зрозуміла, якби заговорив був по-турецьки або по-татарськи.
Він запримітив се і ще раз, помалу, повторив свої слова, що як міцний мід впливали на Настуню.
— Ви з мого рідного краю?! — запитала Настя, а слези як горох

читати