Завантажити

зламав нічого і щоб я поїхала. Ти знаєш, куди? — запитала цікаво.
— Знаю,— відповів.— А який же ти спосіб маєш? — запитав, зацікавлений.
Не питала його, від кого знає, куди вона хоче їхати, тільки спокійно відповіла:
— Мій спосіб дуже простий. Ти чи твій далекий предок прирік, що не допустите жінок на святу гору Афонську. Але я можу поїхати переодягнена за хлопчика, як твій отрок...
Усміхнувся на ту жіночу хитрість і сказав:
— Ти дуже спритна, Ель Хуррем. Але твій спосіб закриває тільки зломання приречення...
— І вже зовсім-зовсім нікому не шкодить,— сказала радісним щебетом, що лунав у парку, як лящіння соловейка в гаю.— Я так дуже хотіла б кудись іти, їхати, або лучше йти, йти, кудись далеко-далеко, хочби зараз-зараз!..
Почала бігти парком дрібними ніжками, оглядаючись на нього, як молода вивірка-білка.
Падишах Сулейман біг за нею, як біжиться за долею, за щастям: всім серцем своїм і всею вірою.
Радість мав в очах і в кождім члені силу. Чув, що та радість має своє джерело в ній. І чув, що в тій хвилі він не султан, не володар трьох частей світу, не цар п'ятьох морів... Тільки мужчина, що любить! І було йому так легко й так радісно на душі, що відчув потребу сісти на коня, високо, і гнати далеко — з нею, зі своєю любкою. Сказав:
— Підім до сторожі при найближчій брамі. Я зараз скажу привести два коні і поїдемо!
— Ні,— відповіла, весело сміючись.— Ваша приповідка каже, що є три непевні річі: кінь, цар і жінка. Нащо ж їх лучити, коли нам добре так?
Радісно сміялася і скоро йшла парком в напрямі до моря. Радісно сміявся і він, кажучи раз у раз: “Не ваша, тільки наша!” Тішився, як дитина, її відчуттям, що вона не бачить у нім султана, тільки мужчину.
Дійшли до краю парку і сходами з білого мармуру зійшли на беріг моря Мармара.
Світало.
На Дівочу вежу, на береги Скутарі, на Кизиль-Адаляр, на анатольський Гіссар і на долину Солодких Вод спадала рання мряка, як пух із ангельських крил. А срібні меви радісним гомоном вітали червень сонця, що надпливала від Бітинії.
Настуня зійшла по білих мармурових сходах аж до морських хвиль і мила в них ручки та біленьке личко, радісна як мева, що вітає сонце. Його червона позолота падала нестримно на кипариси й пінії, на буки і платани. Падала й на очі великого султана, що тої ночі ще дужче полюбив молоду чужинку з далекої півночі.
Надпливали попри беріг у двох човнах турецькі рибалки. Вони пізнали падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на незакрите личко молодої пані.
— Я так з'їла би щось,— сказала Настуня й подивилася в очі молодого Сулеймана.
Він знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу. Скоро дали йому рибалки печеної риби і коржів. І ще ніколи не смакували йому ніякі потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березі моря на сходах мармурових.
 
Ill
 
Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав він, як питав звичайно в таких випадках:
— Який дарунок хотіла б ти завтра одержати?
— Дарунок? — відповіла.— Пощо? Хіба гарну квітку. Здивувався і знов запитав:
— Більше нічого?
— Ах,— плеснула в долоні, як дитина.— Чи не можна б сюди спровадити учителя Абдуллага? Я тобі вже раз згадувала про нього. То чесний турок. Він дуже шанує Коран і тебе! Знаеш, він міг би ще вчити і мене, і тебе! Направду міг би!.. — І усміхнулася весело.
Султан усміхнувся так само весело, як і вона.
— А де ж він тепер може бути? — запитав.
— Або тут, або в Кафі,— відповіла й подумала, що матиме коло себе хоч одну знакому душу, нехай і турка.
— Добре,— сказав Сулейман.— Спровадимо сюди учителя Абдуллага.
То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому — в Европі й Азії, на землях і на водах, в армії і флоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витривало, як тільки робить жінка — жінка, котра любить або ненавидить. Але ще не час казати про таємний план Роксоляни, бо вона ще не мала його. Ще не засіяв гріх у її чисту душу ніяких таємниць, ніяких справ укритих, і вона була подібна ще до тої меви, що радісним гомоном вітає ранком сонце.
 
* * *
 
На другий день з полудня бувші власники Насті сиділи в заїзднім домі біля торговиці і ждали на прихід генуенця, котрий пішов до султанського сераю, щоб розвідати, що сталося з їх невольницею. Вже вечеріло, як скрипнули двері й увійшов генуенець. Був блідий як смерть і задиханий.
— А тобі що? — крикнув вірменин, побачивши його.
— Втікаймо, як стоїмо! — відповів генуенець, кліпаючи очима і важко дихаючи.
— Та чого? Та куди? — посипалися питання.— Та що сталося? Та говори до ладу!
Генуенець сів як підкошений. Його перестрах уділився всім. Видихавшись, почав оповідати:
— Приходжу до

читати