Завантажити

султанського сераю... Суну бакшиш в руку сторожеві... Пускає мене... Добиваюся аж до заступника самого Кізляр-аги... Що то мене коштувало!.. Господь на небі знає, а ви не повірите!
— Ну та вже менша о те! Говори, що було дальше!
— Говорю заступникові Кізляр-аги, чи не міг би я бачитися з такою-то невольницею з Руської країни, з Роксоляною Хуррем, проданою тоді й тоді, на службу, до султанської палати...
— А він що? — перервав нетерпеливо вірменин. Турок Ібрагім слухав весь час спокійно, але дуже уважно.
— “Що?! — каже до мене (а бакшиш вже сховав).— Чи ти, чоловіче, не здурів?”
— А ти йому що?
— А я йому кажу: “Та чого ж би я мав дуріти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Ви ж знаєте...”
— А він що?
— А він каже, що вона нічого не потребує!.. “Як то не потребує?” — питаю його... А він каже: “Чоловіче, забирайся, поки ти живий, бо як хто підслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-і-Гумаюн!.. Нині-завтра,— каже,— буде її весілля з падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!.. Здурів дочиста!..” — каже.
Присутні повставали зі здивування. Сим разом навіть поважний Їбрагім отворив уста і сказав суворо:
— Не жартуй з такими вістками!
— Я також гадав, що він з мене жартує! Але він каже:
“Чоловіче! Тихо... Я тобі і твій бакшиш зверну, і йди собі, відки прийшов. Не хочу клопотів мати!..” Як він сказав, що навіть бакшиш зверне, то я вже знав, що се не жарти. І вже мені не потребував більше повторяти, щоб я йшов... Я не пішов, а побіг. Знаєте, може бути біда! Не всьо в нас було в порядку. Як вона тепер слово шепне султанові, може бути зле з нами!
— Їдьмо нині вночі! — сказав вірменин.
— Зараз!.. То ще не все!.. Біжу я сюди й бачу коло головного мечету... султанські сіпаги в тулумбаси грають... Люди ся збігають... Підходжу і чую, як сіпаги кричать: “А хто знав би, де знаходиться Абдуллаг з Кафи, учитель Корану в одній зі шкіл невольниць... і не повідомив про се найвищу владу падишаха... тому буде вирваний язик... і живцем буде над огнем колесований... аж до семого поту!..”
— Гарна історія! — шепнув переляканий вірменин, що також побілів як смерть. А піт на нього відразу виступив. Наступила загальна мовчанка. По якімсь часі вірменин сказав:— Ва, ва! Сумніву нема, що й за нами вже десь шукають...
Всі затихли і стояли, як мертві подоби. По хвилі знов сказав вірменин:
— А не добре я радив, продати її ще у Криму? Ніхто не відповів. По хвилі сказав старий Ібрагім з твердою вірою:
— Перед очима десятого султана — нехай живе вічно! — не укриється ніяка річ. Іду сам до султанського сераю і скажу, де єсть Абдуллаг.
— А як уже не вернеш відти?..
— За все хвала будь Богу милостивому, милосердному панові в судний день! — відповів побожно турок Ібрагім словами Корану. І повагом вийшов-таки зараз з кімнати.
За хвилину вели його сіпаги до султанського сераю. А оставші сиділи в такім страху, як іще ніколи по продажі ніякої невольниці.
 
* * *
 
І знов минув день. А вечером був на авдієнції у султана найбільший учений, муфті Кемаль Пашасаде. Йшов з палицею, повагом, похилений, але бадьорий, з білою бородою, в зеленім одязі, так вилинялім від старості, що при вході свіжа султанська сторожа не хотіла його впустити, думаючи, що се якийсь прошак. Усміхнувся і сказав, що сам султан його кличе. Надійшов начальник сторожі і впустив великого ученого, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу, як загально говорили про нього.
Що сказав молодому султанові найбільший мудрець його держави, не довідався ніхто, аж поки не дійшло до того, що дрібні, делікатні рученьки Насті зачали ламати велику і сильну державу падишаха, що простяглася на три часті світу... Та до того часу ще не раз зацвіли червоні квіти брескви і не раз з гніздочок голуби вивели молодих.

XI
 
ПЕРША ПОДОРОЖ НА ПРОЩУ РОКСОЛЯНИ
 
На Афоні дзвони дзвонять
Починає Прот великий,
Окликаесь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,
Загудів Ксеропотаму,
Там Зографу, далі Павлю,
Розливаесь Іверон...
 
І
 
Був кришталево-ясний ранок, коли султанські галери допливали до Святої Гори, що як білий мармуровий стіжок видніє на синім тлі неба і стрімкими стінами в море спадає. На довгім півострові вже

читати