Завантажити

рік, не два
Готує злигодні безодня кругова.
Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки
Із праху нашого не виросла трава.



147
Чому вславляються в легендах і сьогодні
Лілея й кипарис, коханці благородні
Ця має десять уст, а промовлять не хоче,
А в того двісті їх від сорому німотні.



148
До чари дивної, що сяє так розкішно,
Рукою тлінною і доторкнутись грішно.
А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер
Любовно створюе й розтрощує зловтішно!



149
Мерцям однаково, що оцет, а що мед,
Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.
Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,
Невпинно мінячись, летітиме вперед.



150
Чи не знайду собі я душу хоч єдину,
Щоб розповісти їй про світ і про людину
У муках створена з гіркої глини горя,
Лиш мить живе вона - й вертає знов у глину.



151
Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!
Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!
О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів
Цей осені прихід і цей відхід зими!



152
Ті, що мандруючи собі набили п'яти,
Два світи прагнучи в одному відшукати,-
Не знаю, чи про те, який він є насправді,
Вдалось хоч крихітку нового їм узнати



153
Навіщо капища, мечеті на майдані,
Про пекло та про рай розмови безнастанні
У Книгу Долі глянь, о друже мій усе там,
Що з нами станеться, записане зарані.



154
Неси вина того, що оновляє нас!
Лий повно, запали той вогник, що погас!
Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!
Спіши, бо не стоїть скороминущий час!



155
В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,
Ми входу й виходу дарма шукаєм.
Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми
У нього входимо й куди зникаєм.



156
Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.
Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!
Спіши на зіллячко весняне надивиться,
Бо завтра й на тобі підійметься травиця!



157
Безглуздо мучити себе самого - хай
Малий достаток твій, ти лишку не шукай
Тим, що од вічності записане тобі,
Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!



158
Коли в заховане ти мислю прозираєш,
Чому дарма собі журбою серце краєш
Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!
Живи хвилиною - добром, що зараз маєш!



159
О небо мовчазне! В твоему лоні згас
Вже не один Махмуд і не один Айяз!
Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,
І ті, що відійшли, не вернуться до нас!



160
Є рай на березі небесної ріки...
А я кажу там рай, де ллють вино в чарки.
Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,
Бо бубни слухати приємно здалеки.



161
Будь весел, не марнуй свого життя у горі,
Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!
Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,
I муром станеш ти в сусідовій коморі.



162
Не вічно житимем урветься волокно!
Найкраще думати про любку та вино.
Навіщо міркувать про вічне й про минуще
Коли розлучимось, нам буде все одно!



163
О Доле! Злочини ти твориш - і сама
Їх потім визнаєш! Даруєш ти сліпма
Добро мерзотнику, а праведному - кару.
Чи одуріла ти Чи вижила з ума



164
Щодня змагаюся, борюся сам з собою,
Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!
Хай ти простиш мене... Та сором лютий палить
Мене за помилки, що коїв я і кою!



165
Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,
I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.
Запитуєш куди ми підемо по смерті
Налий вина мені - і йди куди завгодно!



166
Якщо в нас істина - іносказання,
Навіщо, серце, всі твої терзання
Змирися з долею! Заради тебе
Не змінять небеса свого писання!



167
З тобою нарізно я знову затужив.
Усюди буду я з тобою, поки жив.
Пішов - і тисяча сердець без тебе тужить,
Прийшов - і тисячу нових заполонив.



168
Всі таємниці пильно зберігай,
Щоб не дізнався нелюд і шахрай.
I зваж як з іншими ти поведешся,
Того від інших і собі чекай.



169
Ланцюг від милої і навіть рана - щастя.
Буть курявою там, де йде кохана,- щастя.
Коли й ущипливе тобі словечко кине,
Радій, бо кожна річ, від неї дана,- щастя.



170
На вулиці красунь блукаємо сьогодні,
Кохання та вино вславляємо сьогодні!
Ми увільнилися назавжди від буття -
I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.



171
Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,
I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.
Веління Вишнього сповняти не спішив я,
А недозволене... я завжди в нім кохався!



172
Хоч я не шліфував покірності перлину
I тягаря гріхів з плечей своїх не скину,
Все ж не пускаюся я берега надії,
Бо тільки істину я визнаю єдину.



173
Про рай розказують, про гурій молодих,
Про мед і про вино... Ну, що ж! Тоді не гріх
I тут потішитись небесними дарами,
Адже ж усе одно ми прийдемо до них.



174
Коли пшеничної перепічки дістану
Та шмат баранини, та в келиха загляну,
Та сяду з милою серед руїн - це втіха,
Приступна, далебі, не кожному султану.



175
Коли безгрішний дух розлучиться з життям,
Із праху людського нам зліплять гроб, а там,
Після недовгого спочинку, доведеться
Такою ж

читати