Завантажити

послухай
Не тішитися так, як ти, самим собою.



117
В паланні яхонтів уста сакі повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

Підчаший, виночерпій.



118
До гончара зайшов я, позираю
На тисячі горшків - і той, що скраю,
Зненацька вигукнув, немов з одчаю
«Хто тут гончар, а хто купець - не знаю!»



119
Корону ханську Нa, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!



120
Підпилий, завернув учора я до шинку.
Там саме дід вино собі точив у кринку.
Я запитав його «Чом не боїшся Бога»
«Бог добрий,- він сказав.- Сідай і випий, синку!»



121
Честь юної лози хай буде бездоганна!
Нехай невірного проллється кров погана,
Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,
А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!



122
Не відкривається нікому таємниця
Не знаємо, коли із тілом розлучиться
Душі призначено. Земля для нас - темниця.
Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.



123
Я у вино шалено закохався,
П'ю й не боюсь того, чого боявся.
П'ю стільки, що мене питає стрічний
«Ей, глечик із вином, ти звідки взявся»



124
Імення доброго не прагни, не сором
Себе зажурою перед одвічним злом
Від духу винного обезумiти краще,
Аніж уславитись молитвою й постом.



125
Я чую «Менше пий, в вині добра немає!
Чому рука твоя сулію обіймає»
«Поглянь на дівчину та на вино іскристе
Причин, по-моєму, ясніших не буває!



126
Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,
Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,
А решта... мудрому ціна її відома -
Й життя коштовного він не складе за неї.



127
Я вивчив образи живого й неживого,
Проник у саму суть високого й низького,
Але без сорому я визнаю, що досі
Від хмелю кращого я не знайшов нічого.



128
Цій чаші мудрий похвалу співає,
Цілунками чоло її вкриває,
А всесвіту гончар цю дивну чашу,
Оздобивши, об камінь розбиває.



129
Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,
Щоб з хати винесла вологу пурпурову
Хіба ти золото, недоуме, щоб люди
Тебе поклали в прах і викопали знову



130
Підчаший! Чим тепер я серце заспокою
Від хмелю дивного я на ногах не встою!
Від пуху юного, що на твоїм обличчі,
Зима життя мого зробилася весною.



131
Що небо Ретязьок на нашім схудлім тілі.
Що море Наших сліз потоки обмілілі.
Що пекло Наших мук вогні перегорілі.
Що рай Спочинку мить, коли впадем зомлілі.



132
Для нас - вино й любов, для вас - монастирі;
Ми в пеклі будемо, ви - в райському шатрі.
Де ж проступили ми Ніде в скрижалях Долі
Так спередвіку нам записано вгорі.



133
Із тих, що рушили в дорогу невідому,
Хто звістку нам подав, хто повернув додому
Нічого не лишай на цім розпутті спраги,
Бо повернутися не пощастить нікому!



134
Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.
Живи й не покидай своєї Долі дім.
З Рустамом зіткнешся - борися до останку!
З Хотамом здружишся - не підлягай ні в чім!



135
Коли напровесні красуня біля гаю
Мені в коновочку наллє вина до краю,
(Хай вибачать мені це непристойне слово) -
Будь я собакою, коли про рай згадаю!



136
Недаром Бога ми за милосердя славим
Не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.



137
Не треба й ласощів, як є корець вина,
Та як налле його красуня чарівна.
Пиячити весь вік, блукати, де попало -
Немає кращого від Риби до Овна!



138
Нагадує мені берегова травиця
Ту косу, що плела колись небеснолиця.
Тож не топчи стебла воно в останках, може,
Тюльпановидої красуні корениться.



139
Мене не радує тверезість, а пиття
Вселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.
Та є середній стан - не перше і не друге.
Я вічний раб його, бо він і є життя.



140
Цілую глечика, розпалений жагою,
Жду віку довгого від п'яного напою.
Уста до уст моїх він притулив і мовив
«Я був таким, як ти... побудь, побудь зі мною!»



141
В одній руці - вина рубін, у другій - милої коса,
Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,
I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,
И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.



142
Це небо множити уміє тільки втрати
Приводить одного, щоб іншого забрати.
Якби народжені про наше лихо знали,
Чи хто погодився б на землю завітати



143
Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,
Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,
Хто кожну мить життя приймав як подарунок,
Не спав, шукав забав і мав вина доволі.



144
Та доки ж ганити себе за незнання,
Від безпорадності томитися щодня
Підпережуся я від сорому зуннаром,
Що я гріхи творю, що мусульманин я!



145
Як пурхну я тепер на іншу рожу
I знову муками свій біль примножу,
Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,
Тепер я й глянути на світ не можу



146
Для наших чистих душ уже не

читати