Завантажити

* * *
Ми – пізні квіти.
Будуть ранні.
А ми – останні.
Ми – на грані.
      І.Козаченко.

Ми плачем під нечулим сонцем.
Ми тулимо слова докупи.
Ми любим не людей, а трупи
Поетів, що пішли назовсім.
Ми любим, коли день короткий.
Коли слова не заважають.
Вмирають лицарі, вмирають,
Крізь землю чути їхні кроки.
Вони були безтямно горді.
Вони були ... таки останні.
У чорній тверді збіса ранні.
Горять тіла. Гуляють орди.
Така вже недоречна вічність,
На кінчику пера застигла,
Коли де слово, там і стигма.
. . .
І тут немає протиріччя.


* * *
Коли     розпинає   вістря
Тебе   на   чотири  боки
Ти станеш    чужим   містом
Ти станеш   чужим   оком
І стане тобі тісно
Між подихом,   словом    і  кроком
Це буде     твоя     відстань
Ціною    завглибшки    в спокій
Коли    відітнеш    нерви
Тебе     не почує    камінь
Боги       вже колись      померли
Боги    оживають    нами
Здолаєш    свою    говерлу
І скинеш   жалобне   рам’я
І стежка    нікуди   не зверне.
Камінна.
   Багряна.
Рання.

* * *
Most near, most dear, most loved and most far…
George Barker

Такий коханий і такий далекий,
Холодний демоне, пора… Спинись,
Ген заблукалий між чужих молекул
Агонії стрімкого лету вниз.
Непередчутого не зупинити.
Рятуй. Зціли. Люби. Не борони.
Бо ж ім’я легіон – це ж ціла свита
Безтямних духів, спраглих до війни.
Забути. Йти. Не озиратись, ні.
Бо Шлях – самотній. Темний. Без світань.
Довір себе любові і мені.
Холодний демоне, зігрій. Розтань.

ЛЕТА

Це все лишиться в Часі. Стане вічністю.
А я ще й досі бачу Ваші сни.
Цей чистий білий сніг, що з неба зірветься,
Не нашої чекатиме весни.
Я стану Вами – тим, що не збулось.
Це ж те, що не поміститься у Думці.
Це стане піснею закутих безголось.
Це стане вірою останніх мрій безумців.
Це стане стогоном нелюблених. Тоді –
Дорогою без сонця під ногами
Я вчитимусь ходити по воді.
Ходити з Вами – хоч без Вас, та … з Вами.

РЕНЕСАНС

І ліком на біль стане біль.
І ліком на щем стане щем.
Дощем,
Соковитим дощем
Ми скоро
На землю впадем.
І з нами
Впаде
Березіль.
* * *

Ти повернешся –
Аби я була
Ціла.
Аби я була
Жива.
Коси кольору вечора
Сплетуться в найтемнішу ніч –
І як важливо буде
Не переплутати спокій
Із небуттям.
* * *

Тим, що тужать за домівкою.
І тим, що вдома ніколи не були.
Ця дорога висока, як сон.
Ба, ворота замкнені сумом.
Без полудневих осонь
Післядитинство з ґуми –
Тягнеться пісня, мов ель
Кригою взявся мій кокон
Із тридесятих земель
Рушу надщерблених кроком
Бо не додому іду.
Просто – немає   д о д о м у.
А тут іще як на біду
БОГОВІ
СУМНО
САМОМУ.
* * *

Пригадуєш той смак жаркої ночі?..
Займався захід  –  і згорали сни.
І несміливий трем ставав обіймами
І зачинався – кращий, аніж ми –
Великий  світ
просвітлено-пророчий…
Світанок заросився диво-щастям
І холод лоскотав. І холод знав,
Що смислом стала
Болісна останність
І радісна
Печаль.
РЕФЛЕКС
В запалених мізках –
Уламки міста
І думка думці навстріч.
І саме в цю білоніч
Порвалося чорне намисто
І щось так знайомо стисло
Лежи горілиць і клич
Того, кому також тісно.
Клич, бо немає ради.
Клич, поки ти не лід.
Хвороба, що зветься світ,
Продає і купує зради.

ВЕЛИКДЕНЬ
Багрянцем розлилась цикута божевілля
По мармуру облич. Сновидно тане сон.
За образами – тінь. Тривога серце виллє
В безпам’ять голосів неназваних ікон.
Відійшла нелюбов, розбита, – під ногами –
І гострі скалки слів кривавлять нам вуста.
Вже не було  мене – а ти мене отямив!..
І чистий дощ радів.
І чистий дощ ридав…

ЛЕВИ
По алеї гуляють леви,
Миють яблука у фонтані.
Розмовляють по-лев’ячи: “Де Ви
Ноги змучили так зарані?”
“Де Ви, друже, так находились?”
“Де Ви, друже, стоптали серце?”
Запитання о тишу розбились.
О мовчання у ритмі скерцо.
“Не питатиму, друже, де Ви
Назбирали сивин зарані…”
По алеї гуляють леви.
Миють яблука у фонтані.

читати