Електронна бібліотека/Проза

Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
"Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
"...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
ВіршіХристо Черняев
Лопушане поле (УРИВОК)Катажина Ририх
ШЛЮБНА НІЧОлександр Астаф´єв
«Dolce Vita» (уривок)Марія Микицей
Гора вин (новела)Віктор Палинський
Нарцисизм і стражданняСтепан Процюк
Завантажити

а старі — кожне із свого кутика гляділо мовчки на нього і заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовними сльозами; вона нечутно, з затятими устами.
Ось той блідий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитиняче дрібним личком — се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його.
Другого дня зранку, зараз по сніданню, ладився Сава до Рахіри.
— Ти куди хочеш іти? — спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього.
Вона ж так страшенно боялася про нього!
— Куди?.. Я до Рахіри...
З неописане гірким усміхом спитала вона:
— Ти не забув дороги до неї?
— Чого б мав я дорогу до неї забувати? — відповів він поглядом, що займався в полуміні.
— Вона винна всьому нещастю... Він замовк і глянув до землі.
— Не вийде воно на добре! — тягнула мати грозячим голосом.— Ми сиділи ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою... числили дні, коли ти повернеш, а тепер, як бог тобі допоміг переступити наново поріг тата та й мами,— ти звертаєшся до неї?.. Саво, Саво, бог мусить тебе покарати!
Він підвів на неї очі.
Великі, блискучі, в тій хвилі чудові очі.
— Мамо, я був вчора в неї! Я пішов наперед до неї, а потім прийшов до вас! Аби ви знали...
Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.
— Вже вчора? Наперед до неї?
— Ая!
Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.
Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї не стало другого сина.
Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось в груди, але того “когось” не було.
— Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? — спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки.— Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдави! — і, сягнувши за капелюхом, вийшов з хати.
Лишилася сама мов приголомшена. З широко створеними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючись з кимось, а роботи не дотикалася ніякої...
 
XXIX
 
— Анна дуріє!
— Що з нею?
— Хоче убити Саву...
— Ей боже!
— Жаль заступив їй розум...
Так ходило селом від уст до уст — і се була правда. Де б і не добачила вона його — на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою і силувала вдушити. Забувала про ціле своє окруження, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:
— Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! —І за кожним разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.
І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-одніська вона. Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.
— Святий став! — перешіптувалися глумливо між собою люди.— Мабуть, ненадовго!
— Чому ні? Може, він уже жалує...
— Бо так! На великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.
— Страх! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче...
— Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най господь боронить!
— У бійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!
— В чоловіці як би дві душі. І як би одна в одну прокидалася...
Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов ізбоку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?
Так, здавалося.
Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию і почала давити.
Він ревнув, а відтак почалася боротьба.
Страшна боротьба двох противників. Вона змішалася до непізнання.
— Я знаю, що ти його вбив, я! — кликнула погаслим


- фільми в кінотеатрах України

Партнери