Завантажити

було так? Сила божа хотіла так...”
Такі питання впивалися деякими часами в його душу до самої глибини і підкошували віру й терпливість у терпінні, гнали силоміць по церквах і сповідях.
Найрадше заходив на прощу до святого Івана Сучавського і тут умлівав душею.
Чи не винен він сам тому страшному горю? Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Тут і там доходила до нього чутка, що він був ліпший для Михайла, як для Сави, але, наскільки йому здавалося, його сумління було чисте. Він бажав добра для обох, але, може, він і винуватий? Господь один знає, в чім лежить вина. “Я темний чоловік, отченьку! Най господь простить мені, грішному! Я робив, як знав!” — починав при сповіді, як при втраті любимця свого, і велике, потрясаюче було каяння того на вид тихого, ніби незначного чоловіка.
Сповідь приносила йому полегшу.
Потішений вертав назад і запрягався наново до ярма сірої одностайної праці, до невмолимого труда.
— Один день,— говорив він,— один жаль. Так минали дні для нього. Так мало вже бути до кінця його життя.
Метою його життя було тепер — дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою, і Савину провину благати бога...
Від року Сава відокремлений.
Батько дав йому половину хати в селі, і там він зажив.
Мовчки ожидав він тої хвилі, як батько віддасть йому для нього — як думав — призначену пайку, а і пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надії. Ні одним словом не докоряв він йому про смерть брата, ні одним поглядом не нагадував йому про нечуваний вчинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навіки в тій речі — лише землею не наділив його.
Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував,— її не давав він йому.
— Працюй, як я працював! — сказав йому, відділюючи половину хати.— Нехай робить, як я робив! — відповідав людям, що допитувалися його, чи не відділить Саві пайки, бо, як видно, сей збирається посватати Рахіру.
— Нехай працює! Нехай знає, як то є, як чоловік нічого не має, а відтак як сам доробиться тої землі! І не поступився ні на ступінь від свого рішення.
— Землі? — шепотіла Марійка з ненависті викривленими устами і розсмівалася страшним сміхом.— Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона його навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі?
А відтак розсипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав.
Вона ненавиділа Саву.
Ціла її колишня любов до нього, яка свого часу зводила її з розуму, приневолила її забути старшого, наказала вигонити нещасну дівчину з сиротою, з самої дикої тривоги про нього, напружала до всяких вигадів рятунку при слідстві проти нього, яка проникала її душу до божевілля,— вона перемінилася тепер у найстрашнішу ненависть.
По своїм повороті з в'язниці оказував Сава свою байдужність проти родичів цілком явно. Здавалося, його любов до дівчини змоглася у в'язниці вдвоє, а з тим і витиснула всі інші почування в його серці. Він чув і бачив лише її.
Ледве що поступав до батькової хати, щоб поглянути за ним та за побитою матір'ю, як уже й забирався наново до неї.
Покликала його мати по якій денній праці до вечері, він вступив у хату.
— Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! — Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх і був уже при дверях.
— Не хочеш ждати? — питали його.
— Ні!
Ніхто не питав, куди йде. Кожному було звісно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далі під ліс...
Від смерті Михайла ночував ледве дві-три ночі в тижні дома, інші — проводив у Григорія і в неї. Дома, здавалося, просиджував із найбільшою відразою і з усилуванням.
— Ходиш до Рахіри і хочеш її сватати, та не видиш, що витоптуєш мені дорогу до гробу! — докоряла йому іноді Марія.— А моя сива голова не має нікого, крім тебе! Михайликові заступила куля життя,— хто заступиться за мене та й за тата на старість у немочі?
Він уже не встане! Не встане, щоб і тебе вирвати з кігтів твоєї доленьки!
На те його очі запалювалися неприязним блиском, і він відказував із відражаючою злобою:
— Прикличте собі його посмертними обідами, яких не щадите за його душу, та най вашу сиву кіску сплете, а мені нехай прірве дорогу до Рахіриї Він усе вас слухав. Спробуйте! Вже доволі годували ви людей за його душу; різали дріб, безрогі, марнували хліба свого і купованого з міста, напували, чим знали. Час, аби прийшов уже подякувати за все! А до мене не мішайтеся!
На такі жорстокі слова прокидалася в її душі страшна ненависть, жаль до нього зростав у безмір, і вона мов із трійлом у серці оставалася.
Чим більше горнувся він до дівчини, тим більше огірчав її серце, тим більше ображував нетерпливу душу, що, крім любові до нього і його добра,

читати