Завантажити

— Я тебе люблю, Грицю... ти ж мій, — сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. — Ми собі по слові, Грицю... Чуєш? — питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. — Ми собі по слові. Мене ти не здуриш...
— Чув уже. Коли скінчиш? — скипів нараз Гриць. — Я що знав, сказав тобі по правді, а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко — піду.
Настка — знов обнімає за шию.
— Не в світ, Грицю... — як сновида успокоює, — а звінчатися, Грицуню...
— Тож звінчаємося... але... — і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якої рішучість знав і боявся.
— Ніколи більше до Туркині не виходь, — наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: — Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я... — і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.
— Не бійся, цить! — втихомирює Гриць. — Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, — каже, а сам з-під уса усміхається. — Не бійся...
В Настки знов очі замерехтіли.
— Гри-цю! — погрозила рукою. — Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи.
Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:
— Бувай здорова!
Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.
— Не вийдеш?
Він оглянувся:
— Не вийду!
— Треба закінчити, Грицю.
— Треба.
— Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.
— Я не журюся! — відповів він. — Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій... — і з тим знов іде...
— Грицю, я лагоджу рушники.
— Лагоди на осінь...
— Та осінь от вже тут.
— Ну, то й гаразд.
— Інакше, Грицю, втоплюся, згину! — жалується, грозить Настка.
— Не бійся! — сказав і станув. — Ви не гинете. Скорше я умру...
— Я не дам, Грицуню...
— Ов-ва! — вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов...
 
* * *
Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.
Так і сим разом.
Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин...
Так вона говорить і нараз стає.
Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.
Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна? І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.
— Господи благослови її, господи благослови! — повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.
— Діду, — каже. — Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу. Дід зчудувався.
— Кажи, дитинко, — відмовляє, — що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.
— Діду Андронаті, — почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. — Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали — і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.
— Кажи, душко, голубко, — відповідає старий і опирається ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір'ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.
— Ми любимося віддавна, діду Андронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, — сповідається дівчина.
Старий усміхнувся.
— От-то, новина! — сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі. — Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш — Дончуків — я нігде не бачив. Виглядає мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його боже! Та ще й

читати