Завантажити

здурив! — борониться Гриць. — Бо ще до жодної сватів не слав.
— Але знав дорогу, як казав, що любиш?..
— Знав, Настуне. І тепер ще знаю, — відказує він. — Але все шкода Туркині. Буде заводити. Буде проклинати і мене, і тебе. Що нам тут робити?
— Будемо добиратися, — каже рішуче Настка і нараз, як великий змій, обіймає Гриця.
— А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. І вона, як ти, по правді мене любила.
Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.
— Ти нею не журися, — відповіла врешті. — Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.
Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.
— Що ти зробиш з нею? — спитав врешті несміливо, майже покірно.
Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала:
— Любиш дуже Туркиню, Грицю?
Гриць відіпхнув її.
— Дай мені спокій, Насте, — скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. — Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай мені спокій...
— А Туркиня?
— Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб'ю!
— І я ні, Грицуню, — відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. — І я ні, Грицуню!
— То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.
— Ми обі однакі, кажеш, — підхопила вона, — і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш...
— А Туркиня? — завернув знов Гриць.
Настка викривила погано уста.
— Не журися нею, — сказала коротко. — Я її не уб'ю.
— І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? — допитувався Гриць неспокійно.
В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.
Гриць розлютився.
— Чого знов регочешся? Мені не до сміху.
— А мені до сміху, — відповіла Настка. — Ти, Грицю, май розум, — поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. — Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!
Гриць умовк.
— Та знайде, — каже нараз. — Але буде проклинати, буде нарікати...
— Хто, Грицю? Туркиня? — питає Настка. — Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? — повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі... заздалегідь тому, що має прийти від нього.
— Іваниха Дубиха, — відповідає Гриць. — Вона не жартує...
— Та нехай, — каже зневажливо Настка. — Від прокльонів я нас відіб'ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш...
Гриць змішався.
— Що розказати?.. Гарна... і вже...
— Чи справді вона така багачка в селі?
— За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть — перша багачка. то, певно, багачка.
— Так, так, Грицю, не журися, — почала знов, успокоюючи, Настка. — Вона і без тебе віддасться.
— Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати. Настка випростувалася... а була висока.
— А мене не жаль? — сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.
— Та як не жаль! — успокоював Гриць. — Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. — І з тими словами якось чудно розсміявся. — Що мені робити?
— По дві не любити.
— То не любіть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну...
Настка розплакалася.
— Не боїшся бога? — спитала крізь сльози. — Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..
— Станемо колись всі перед бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, — потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. — Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. — Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.
— Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? — спитала.
— Бо починила, — відказує він. — Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала... От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! — вмовляє. — Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводь чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.
Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.

читати