Завантажити

його очі спинилися на першім стишку:
 
Teurer Freund! Was soll es nutzen,
Stets das alte Lied zu leirn?
Willst du ewig brutend sitzen
Auf den alten Liebeseiern?
 
Ach! Das ist ein ewig Gattern,
Aus den Schalen kriechen Kuchlein,
Und sie piepsen und sie flattern,
Und du sperrst sie in ein Buchlein.142
 
Він верг книжку від себе і мов ожив в тій хвилині. На його находить щось, щось давнє, добре знайоме, щось, чого він не розбирав ніколи. Не яка думка, спомин, це щось зовсім інше. Це щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало його не раз при стрічі з нею і чому піддавався завсігди.
І на його устах з'явився нараз глумливий усміх. Він звертає голову в ту сторону кімнати, де Діана розтяглася знов до спання, і говорить голосом, мовби нічого не сталося:
— Діано, ти гарна звірюко, ходи сюди!
Саме в тій хвилі підвела і Наталка голову, її погляд величний, палаючий і острий заразом.
— Ви її любите? — спитала.
— Ах, адже вона прегарна собака!
— Ні, я думаю про вашу суджену...
Він звертається блискавицею до неї, і по його лиці розливається гарячий рум'янець. Опісля викривляє з погордою уста і мовить з притиском:
— Розуміється, що люблю її.
І він ненавидить її вже, і за то одно питання. Що за шалена, безлична відвага, питати його о це!
Він відчув, що між ним і нею вступило щось, щось важке, погане. Він спотикається на тім, і воно корить його і обурює проти неї, обурює страшенно. Воно сунеться на його, обхоплює його; він обтрясся би з того, затоптав би це! Воно гидке, нестерпиме і в його умі приймає вид пересвідчення, що вона має право ставити йому таке питання і що це питання доторкається сотень струн в його душі, і всі вони відзиваються негармонійними, прошибаючими звуками.
Він ненавидить її. Ненавидить все, що йому здавалося на ній ліпше і тонше; ненавидить, бо відчуває, що в неї є “раса” і що їх ділить степінь чистоти.
— За чотири неділі відбудеться наше вінчання, — говорив далі з огидною пихою. — Я й їздив тому в рідні сторони, щоби полагодити там деякі справи.
— А панна Марія?
— Що ж?
— Вона переселиться до вас?
Він зачудувався:
— Чому до мене?
— Отже, ні?
— Я не бачу найменшої причини до того...
— Я думала, бо ви обіцювали їй те так часто.
Він засміявся насилу.
— Це була романтика. Слава богу, я її вже позбувся.
— Ви вже стільки позбулися!.. — Вона каже це якось мимоходом, байдуже, все ж таки з якимось незамітним, роздразнюючим усміхом.
Він скипів.
Вона корить його і б'є в самі найвразливіші місця. Вона його знає, його, котрого деінде цінять так високо... Однак хто вона така, тота зарозуміла креатура143? Чим вона вища від його, що так кидає йому погордою в очі?
— Я вже не одного позбувся, — промовив він, — але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволі сили.
— Ви справді спосібні...
І з якою інтонацією вимовляла знов ті слова, чи не іронічно? В нім збурилося все нутро. Він піднісся з свого місця. Обоє гляділи на себе палаючими очима.
— Чого ви властиво від мене хочете? — спитав він.
— Чого ж би я могла від вас хотіти?
— Чому зневажаєте мене?
— Хіба я зневажаю?
Він трохи не казиться від сих слів.
— Я відчуваю, що я у ваших очах упав, або ні, гірше ще. Я у ваших очах безчесний і зрадник. Я у ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я, певно, і негідний носити ім'я “муж”! Що ви собі властиво думаєте?
Вона мовчала і не рушалася з місця. Стояла оперта спиною до стіни, змінена, і підвела лише трохи вище голову, щоб її також опісля сперти до стіни.
— Що ви собі думаєте? Питаюся ще раз!
— Тепер я думаю, що найкращою ілюзією в моїм житті були ви для мене. Він витріщив очі на неї.
— Що? Ілюзією? Дякую!
— Ілюзією, котру я, впрочім, боготворила. Тепер мені жаль.
Він усміхнувся цинічно.
— Страшно жаль. — Вона говорила, усміхаючись слабо, а її великі очі блукали безцільно понад його голову. — Не думайте, що я жалую за любов'ю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив ніхто так, як я, і, може, й не буде так любити. — І під час тих слів покрила смертельна блідість її лице. — Мені лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилини, в котрій ми перший раз розсталися, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.
— Другий раз я благав вас іти зо мною! — боронився він. — А ви відопхнули мене від себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловік і хотів ділити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастя.
— Правда, — відповіла вона, — я не хотіла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є., уявляла собі, що ви мусите

читати