Завантажити

шаленої утіхи...
У всіх тих спогадах, що минали попри її душу образами, виринали прегарні гори буковинські, улюблені її поодинокі скали й яри...
Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер ділив її від того лиш час.
— Все те було таки дуже гарне! — відозвалася вона нараз вголос і споглянула на його.
— Що таке?
— Все те, що було; минувшість. Чи не так?
— Для мене вона мертва.
— А для мене ні!
— Це звичайно так у жінок.
— Що?
— Ну, жінки кохаються звичайно в минувшості.
— А мужчини ні?
— Взагалі ні. В мужчин переважно будучність на оці.
— Отже, й у вас так?
— Чому би і в мене не мало так бути?
— Давніше були в вас інші думки.
Він сміявся.
— Давніше!
— Ви переконували мене, що не вірите в ніяку будучність.
— Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би, впрочім, розбирав такі слова!
Вона дивилася зчудована на його.
— А я думала...
— Ви думали! Я сам думав тоді, — казав він, усміхаючись, — значить: в тій хвилині думав, коли говорив це. Однак, боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслідно. Його пориває могуча струя життя з собою, і кождий рік, ба кожда днина відоб'є на нім своє п'ятно і він зміняється несвідомо. На властиву квінтесенцію життя приходить чоловік аж з часом. Впрочім, я мав тоді почасти й слушність. Будучність — то як блудне світло. Вона спиняє уживати краси життя, вона — то старість. В погоні за нею роздроблюємо сили і ледве добачуємо те, що нам подає теперішність.
— Це правда, — відповіла вона задумчиво. — Іде головно о те, як властиво чоловік заховується супроти життя.
— Так від того залежить чимало. Я пересвідчився, що ще наймудріше заховуватися пасивно і дбати передусім о себе.
Її очі замиготіли.
— Значить, не бажати нічого, не давати нічого, бути недвижним, мов та багниста вода? — промовила з перелетним усміхом.
Він спаленів.
— Чому не бажати і не давати нічого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які-небудь події або об'яви — то нерозумно, і нема нічого поганішого і шкідливішого над передвчасні твори. Вони пригадують каліцтва. Моя філософія дише мужицтвом, — додав опісля глумливо, — не правда?
— Мужицтвом? О, ні — але малодушністю! — відповіла сумно. — Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати! — Ці слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.
— Але ж ви чудні!
— Ждати! — перебила вона йому нетерпеливо і мов слідила чимраз далі за якоюсь думкою. — І чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вміє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидання і невільничої податливості запала в нидіння. Чому в нас так мало гордості і відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могучості? Чому, чому воно так?
— Не судіть заскоро, — відповів він живо, — тих, що в них не відзивається ще кров будучності. То не є ще ніяка сила і ніякий поступ!
— Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цілі, або що служать лиш партіям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчизні або хоч свому талантові? Але ми — ні! — повторила ще раз гірко, — ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалітися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як і тих, що не мають в собі тепла!
— Я також; але я маю в собі тепло.
Вона усміхнулася, а відтак задивилася на свої білі тонкі руки.
— І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнатись про це тепло.
Це мало дзвеніти жартівливо, однак його лице змінило нараз свій вигляд, і він усміхнувся нервово-вимушеним сміхом.
Вона дивилася на його допитливо, майже неспокійно, але не обізвалася.
— Це, бачите, в тім річ, що я заручився…
Мовчанка.
Її лице побіліло і мов задеревіло, а уста стратили м'яку рухливість.
— Так?
І знов мовчанка, а опісля знов:
— Так! — Він вимовляє це зміненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у його несміливий, здичілий. — З донькою мого шефа, адвоката Міллера. Знаєте, вона зветься Ванда.
— Ванда?
— Так. Адже ви її знаєте!
— Я не знаю... так... з виду!
І вона не має більше що казати. Не має зовсім нічого і не знає нічого.
Він блідий мов крейда, глядить на неї, як вона пересовує скоро перстені на пальцях, глядить на її довгі вії і як вона мовчить.
І ніби що ж там такого сталося, що не обзивається; нехай би лиш одним слівцем!.. Але куди вже їй до бесіди! Просто заніміла.
Що за страшенно дурна, упокоряюча хвилина! І вона мовчить якось дивно. В ній тремтить наглядно життя, сказав би-сь, і в найменшім пальчику нерви напружені до крайності, і з цілої її істоти рветься щось на волю, але уста мов поражені...
В яке огидне положення заліз він — ух! Перед ним лежала книжка, поезії Гейне. Ухопивши книжку, ухопив її без думки, і

читати